15.2

Кілька нескінченних миттєвостей напруженого мовчання. Тільки скажений ритм серцебиття в скронях. Лише важкий подих Таурена і грім.

О, яку неймовірну мелодію завела стихія. Шум дощу, вітру, гуркоти грому… Вона немов акомпанувала мені, вимагала вдихнути глибше і співати. Я, певно, ще ніколи не жадала так співати.

Проте завмерла, мов спіймана миша, котру притиснув лапою кіт, роздумуючи, з’їсти чи погратись зі мною ще. От тільки я не миша.

– Маленька Заклинателька так виросла, – сухо і тріскуче промовив чоловік.

О, навіть цей голос змушував моє тіло вкриватись мурашками. Щоправда, від страху. І я не одразу усвідомила, про що мова.

Небо тріснуло блискавкою, і одразу ж гримнуло громом так, що задзеленчав посуд на таці. Але я відчувала на губах сіль і холод. Чула моторошні завивання тіней, що шмигали між дерев Карвеського лісу. А пальці й досі стискають руку, що стає все холоднішою і білішою…

І усвідомлення, хто саме тут і зараз і тілі Честера, прокотилось морозним подихом заметілі між лопаток.

– Виросла, – глухо промовила я.

Серце мов іній розписував. Душа холола. На стінах затанцювали довгі тонкокістні силуети… І мені закортіло скрикнути!

Гаразд… Зберися, Ейві. Воно грається з тобою. Залізло в голову Таурену. А може, й тобі…

Таурен… Я глянула на нього, напруженого, мов тятива. І обережно, повільно підняла руку, не відриваючи погляду від стиснутих до побіління губ, заплющених очей, виразних вилиць.

Зосередитися на ньому. Не пускати тінь у свої думки та почуття. 

Все ж гарний мені дістався чоловік. Проблемний, але гарний. Певно, тоді, коли його ще не скалічили Тіні Вивороту, він не мав відбою від юних леді, що жадали стати леді Таурен. І попри абсурдність таких думок у такій ситуації, я відчула болісний укол ревнощів.

Поки ж… Обережно торкнулась його плеча, ковзнула долонею вгору, запустивши пальці в волосся, і, сама дивуючись тому, як низько і глибоко зазвучав мій голос, промовила спокійно, рівно, впевнено:

– Повернись, Честере, – промовила, намагаючись не звертати уваги на те, як обдало моє обличчя жаром. – Ти мені винен, як мій законний чоловік. – І, не втримавшись, гаркнула: – Ти мені зараз потрібен!

Він здригнувся знову, натягнувся, мов для стрибка. Скам’янів. На чолі виступив дрібний бісер поту, а на шиї скажено забилася жилка.

Цок… Якось надто гучно прозвучав звук, з яким здригнулася стрілка у великому настінному годиннику.

І щось змінилося. Незбагненно, але так відчутно. Відчуття, немов піднімалася сходами з глибокого старого підземелля, що просмерділося затхлістю і цвіллю. І тут — легкий подих весняного вітерця, напоєного ароматами квітів. Здавалось, в кабінеті стало світліше, запахло вишневим цвітом і кавою.

Ледь відчутно розслабились плечі Таурена, змінилося дихання і навіть серцебиття стало повільнішим, рівнішим. І тільки тепер розтиснулися чоловічі пальці, що так само стискали мою ногу. І я засичала від болю, усвідомивши, що до цієї миті не відчувала нічого. Та одразу ж схлипнула, усвідомивши де саме ця рука була і куди прямувала.

А тепер, коли все, схоже, позаду, навалилося інше. Страх, біль, відчай. Усвідомлення того, з ким саме я зв’язала свою долю і чим мені це все може ще відгукнутися. І так закортіло просто розревітися.

– Злякалася? – низький, хрипкий, але вже такий знайомий і звичний голос Таурена змусив здригнутися, глянути йому прямо в очі, що знову стали чорними і порожніми.

Проте цьому я була на диво рада. Та що там, ледь не схлипнула від щастя. І не відсахнулася, коли його пальці торкнулися моєї вилиці, ковзнули вздовж щоки до підборіддя, ледь підчепивши його.

І усвідомлення того, що от тут зараз він збирається мене поцілувати, спалахнуло разом з блискавкою за вікном.

– Пробач мені, Ейві. Тобі не варто було це бачити, – промовив він, немов хлюпнувши на мене окропом.

І я… сама до кінця не усвідомлюючи того, різко замахнулася і вліпила йому дзвінкого ляпаса.
 

 d0eVnN1U

“Викрадений” Ірина Муза