Розділ 15. Його темний бік

Серце заполошно забилося в грудях, відбиваючи рваний ритм. Ноги немов приросли до землі, і вмить похололи руки.

Страх… Як давно я не відчувала такого всепоглинаючого, паралізуючого страху.

Мабуть, чи не з дитинства, із того триклятого вечора, коли я вперше зустрілась так близько з Виворотом цього світу. З монстрами, що ховаються по той бік. Не добрими тінями, як у театрі – хоча й до них мені доводилось звикати довго, аби не сахатись кожного згустку туману чи відблиску в дзеркалах. А справжніми, небезпечними чудовиськами, що забрали життя моїх рідних. От і це була сутність зовсім іншого рівня. Від неї віяло злом, темрявою. Здавалось, у повітрі смерділо тліном і гаром одночасно.

За вікном знову спалахнула блискавка. День, що й без того схилявся до вечора, поринув у густі сутінки, і несподіваний спалах змусив мене здригнутись. А гуркіт грому – взагалі затамувати подих. Кортіло затулити вуха, заплющити очі. Натомість я, не відриваючи погляду, дивилась у вогненні очі того, хто якимось чином заволодів тілом Честера Таурена. 

Як? Чому? Коли? 

Ці питання накочували, мов морські хвилі на берег, і так само відкочувались геть. Мить… О, я дозволила собі лише коротку мить всепоглинаючої паніки і… змусила себе зібратись.

Не так важливо, як це сталось, як те – що тепер мені робити. А що я могла? Зараз би не завадила та сама магія, котру так старанно намагався чи то вбити, чи то приспати в мені батько. Але… навіть якщо вона раптом і прокинеться, то що з нею робити? Я геть нічого не вмію. Хіба може співати? Цікаво, сутність відпустить мене, якщо подумає, що я геть збожеволіла?

Короткий смішок ледь вдалось приховати за вдаваним кашлем.

Отже, що ми маємо. Чим би не була ця сутність, якби хотіла або змогла мені нашкодити, то вже б це зробила. А так… погляди, інтонації, слова… все це дуже схоже на звичайне залякування. До всього, приховувати, що сутність насправді не мій чоловік, цей дехто і не думав. Чи могло це означати, що десь там все ж є й Честер?

– Який в тебе неймовірний аромат, – продовжив знущатись монстр, різко подавшись вперед і потягнувши носом просто біля моєї шиї. Я не здригнулась і не скрикнула виключно тому, що все сталось надто швидко для людини. – Він, певно, дуріє від твого аромату? Правда?

Дурне питання. Тим паче, що я не знала на нього відповіді. Але через силу повернула голову в бік того, хто лише ззовні був лордом Тауреном, і розтягнула губи в усмішці.

– Певно, – знизала я плечима, усміхнувшись одним куточком губ.

Проте уважно спостерігаючи за бодай найменшими змінами у виразі обличчя, погляді чи навіть диханні того, хто стояв переді мною. Зрештою, мало вірилось, що величний і могутній Заклинатель Честер Таурен дозволив би якійсь сутності з Вивороту забрати в нього тіло. І чомусь ще менше хотілось вірити, що він би стерпів, якби ця сама сутність чіплялась до мене.

Пригадались слова Адама, слова, сказані самим монстром, щойно я увійшла в кабінет. І відчайдушно-божевільний план я почала втілювати до того, як до кінця його сформувала.

Непомітно перевести подих. Не видати страху навіть серцебиттям. Зіграти свою роль…

Я ледь повернула голову так, аби впіймати погляд монстра.

– А сам як гадаєш, Честер міг би збожеволіти від мого запаху? – запитала я, граючи голосом, інтонаціями, диханням так, що подих чоловіка збився. – Від мого голосу? Від моєї присутності? Міг би думати про мене? Мріяти? Фантазувати? Думати про те, як обіймає, торкається, цілує?

Якщо навіть після цього мій чоловік не відгукнеться… я не знаю, що з ним зроблю. Ні, я не співала, але слова лились ритмічним речитативом так, що погляд монстра не відривався від моїх губ.

Сутність завмерла, застигла. В погляді майнуло щось… Щелепи стиснулись… І наступної миті він ривком обхопив мене за талію, притиснув всім тілом до краю столу, буквально нависаючи наді мною і змушуючи відхилитись.

Погляд сутності ковзнув вниз. Сильні, немилосердні пальці, що ще вчора так ніжно, майже невагомо торкалися мене, з силою вп’ялися мені в ногу. І з черговим спалахом блискавки прийшло усвідомлення, що я, здається, програла.

Але не здалась.

Різко подалась вперед, скоротивши відстань між нами до міліметрів, прошипіла йому в обличчя:

– Слухай мене, Честере Таурен, якщо ти дозволиш цьому монстру збезчестити мене… навіть бодай поцілувати… я ніколи тобі цього не пробачу. І щоразу нагадуватиму тобі про це, коли лягатиму з тобою! Кожним словом, поглядом, навіть подихом!

Вийшло настільки гнівно і люто, стільки емоцій і жаху вкладено було в ці слова, що в роті, здається, з’явився металічний солоний присмак крові. Моєї власної крові… Але…

***

Промо: fdqxszhY

Книга: Надії Філіпської "Справжня фіктивна дружина"