14.2

Що ближче був вечір, то сильніше я нервувала.

Свіжий ранок, що змінився спекотним не за сезоном днем, плавно перетік у задушливий вечір. Зі сходу тяглись важкі свинцеві хмари. Гуркотіли невдоволено громом і навіть блискавками дещо виблискували. Проте на заході ще світило сонце, розмазуючи по небу рожеві розводи.

Дивна весняна погода. Тихо, але все чекаєш, коли зірветься скажений вітер, зриваючи суцвіття з дерев чи дахи з будинків. Затарабанить дощ по дахах і бруківці, спінюючи воду в спокійній Егвейці.

Можливо, Заклинателі прикличуть Тіні. Хроніки дивних часів, коли два світи не лише торкались один одного, але й протікали один через інший, розповідають, як у вік змін Тіні тримали на собі щити для людей. Стабільність цілого світу тоді залежала від Тіней і Заклинателів. Від магії і сили. Але час змін минув.

Виявилось, що Тіні, просочуючись в наш світ, рвуть бар’єри міжсвіття. І добре, коли одна-дві, то цілісність світу відновиться. А як десяток, два… і тоді за Тінями протореним шляхом йдуть куди страшніші сутності. Ніби й тіні, але й не зовсім.

Чи не такий монстр скалічив мого чоловіка?

Дивно, до сьогодні, та власне до цієї самої миті, я й не задумувалась, що саме сталось з ним – з наймогутнішим Заклинателем Кторна, а може й не лише.

– Ви наказували повідомити, коли вечеря буде готова, міледі, – з нервовим поклоном пробурмотів кухар, вирвавши мене з задумливого споглядання пейзажу за вікном.

– Чудово, – кинула я, різко розвернувшись, натягнувши на обличчя найбезстрашнішу з масок і попрямувавши на кухню.

Хай як мені не було неспокійно на душі, але демонструвати це я не могла собі дозволити.

Прислуга завжди дуже тонко відчуває стан господарів. Часом надто тонко. У маєтку Берднеїв мені доводилось танцювати на такій тонкій кризі, що я диву даюся, як вдалось втриматись і не провалитись. Хвора мати, мої прогулянки в театр, котрі не дуже вміло пояснювались візитами до тітки… І лише слова покоївки чи помічника кухаря було б цілком достатньо, аби знищити мене раз і назавжди. Втім, усі ці люди старанно вдавали, що нічого надзвичайного і не відбувається. Підозрюю, що заслуга в тому моєї милої, вірної Ліден… Скільки вона витерпіла від мене…

Все ж треба обговорити з місіс Грінк найм камеристки для мене. Ліден би тут сподобалось. А поки — жодної слабини, адже пересудів за спиною мені не треба.

– Міледі, – зачастив кухар, пориваючись допомогти мені з тацею, – я накажу…

– Я сама, – обірвала я напрочуд дбайливого містера Беккера.

І рішуче підняла тацю. Мушу зізнатись, легкою вона не була, але демонструвати своє безсилля чи слабкість… Я все ж уроджена леді Бердней. А тепер ще й Таурен. Якщо вже оголосила про свою спроможність бути самостійною, маю відповідати за власні слова.

– Містере Воргене, сподіваюсь, я можу розраховувати на вашу підтримку? Боюсь, відчинити двері мені не вдасться самій.

– Авжеж, міледі, – сухо і стримано кивнув дворецький.

– Ну точно як матінка нашого лорда, – з милуванням прошепотів хтось із слуг. І навіть голос я майже впізнала.

Варто було б присікти подібні висловлювання. Якщо вони в моїй присутності не можуть язика за зубами втримати, що буде, коли я переступлю поріг? Але, зізнатись, на це в мене просто не було сили. Та й бриніло в грудях відчуття, що стан Честера не настільки легкий, як усі, з ним включно, намагаються показати. І слова Адама спливли в пам’яті так яскраво і чітко, що в мене здригнулись руки, від чого дзенькнув посуд на таці.

– Міледі, я… – підскочив до мене вмить помічник кухаря. Хлопчині на вигляд було років тринадцять-п’ятнадцять. З-під каптура вибились курчаві пасма, а в погляді палала така тривога, що я не змогла відчитати його за порушення мого ж наказу. Язик не повернувся. І я просто мотнула головою, рішуче рушивши до лігва, в яке забився мій чоловік, аби зализати рани.

Зізнаюсь, моя рішучість танула з кожним кроком. Тривога піднімалась, мов море в повню, підкочуючи до горла солонувато-гірким комом. І собі можна сказати правду: якби не присутність дворецького, хтозна, чи не розвернулась би я й вчетверте за сьогодні. Але так ганьбитись я не мала права.

Зрештою, чого мені боятись? Що він мене виставить? Не так це й страшно – переживу якось. Дізнаюсь, що мій чоловік — монстр? Так я це знала від початку. І ніяк інакше його й не сприймала. Ну не зжере ж він мене… сподіваюсь.

Тож, варто було містеру Воргену відчинити переді мною двері, котрі на диво були не зачинені, я зібралась, подякувала йому коротким кивком і увійшла. Щоправда, на якусь мить мені здалось, що в погляді дворецького майнула повага, крапельку приправлена жалістю. Не знаю, кого він жалів, але поважати себе я в цьому домі змусила. Решта… якось буде.

Кабінет мого чоловіка був настільки ж аскетичний, як і він сам. Я б сказала, що він… знеособлений і порожній. Велике вікно, котре не давало достатньо світла, адже хмара таки допливла до міста. Стіл, стілець, шафа… диванчик, на якому напівлежав сам господар, прикривши повіки.

Мабуть, вперше він не виказав, що моя поява не лишилась непоміченою. Проте в мене не було настрою вгадувати, що б це означало.

Я рішуче наблизилась до столу, поставила тацю і лише тоді розвернулась до Таурена обличчям. І ледь не скрикнула.