Розділ 14. Більше ніж близькість

Повертаючись у маєток Тауренів, Честер не проронив ані слова. Сидів в екіпажі із заплющеними очима і кам’яним обличчям. Часом мені здавалось, що він навіть не дихає. У ці миті подих затамовувала і я, прислухаючись, намагаючись вловити найменші ознаки його стану крізь гуркіт коліс, цокіт копит і звичне різноголосся недільного міста.

Та… хоч би якийсь натяк на те, що мій чоловік відчуває цієї миті.

Певно, тому моє серце стискалось і завмирало від тривоги. І я з певним подивом ловила себе на думці, що стримуюсь, аби не торкнутись його чола чи руки, щоб впевнитись, що з ним усе… не так погано, як здається. Дивно, адже ще вчора я воліла б ніколи й не зустрічатись із ним. А тепер…

Що мене змінило? Один вчинок сьогодні? Чи те, як він поводився зі мною взагалі? Чи усвідомлення того, що мій монстр ладен вмерти за мене? Це тяжка ноша і велика відповідальність – стати для когось надважливим. І це страшно. Причому навіть поради спитати ні в кого.

Ще й Адам після візиту до маєтку Берднеїв зірвався в Цитадель, позбавивши мене навіть такої скупої підтримки, як його вічно стиснуті губи і осудливий погляд.

Доводилось покладатись на свої знання. А їх було вкрай мало. Батько не любив демонструвати свою слабкість. В цьому вони з Тауреном були дуже схожі. Та що там слабкість — я батька й в силі не могла пригадати. Равена? Вона була надто юна, лише почала навчання. І тепер я вже не впевнена, що, опанувавши свої вміння та магію, вона б зі мною поділилась. Чи не трималась би вона якнайдалі від мене, як і батько? І що означали слова матері, що магію все одно не вдалось приспати? Що вона все одно пробудилась? Я… не мала сили. Чи мала?

Думки про батька впивались друзками битого скла у груди. Його вчинки, погляди, що він кидав на нас із сестрою, те, що я так старанно намагалась забути, тепер спливало розмитими, мов крізь пелену туману, образами. І відчуття несправедливості, неправильності і тупого болю просилось пробитись слізьми. Біс із цим. Буде час над цим подумати.

Я знову поглянула на свого зблідлого чоловіка. На високому лобі виступив дрібний бісер поту, втім, це все, що бодай якось видавало, чого вартувала йому магія. Прокляття, все ж не треба було відпускати Адама. Краще б він поїхав з нами. І з матір'ю так і не вдалось поговорити. Виплакавшись, вона просто заснула. Проте було в мене відчуття, що від сьогодні щось змінилось безповоротно. Лишалось сподіватись, що на краще. І мені лишалось молитись, аби не сталось нічого фатального до того, як ми дістанемось маєтку.

Проте мої страхи не підтвердились. І навіть з екіпажу Таурен вийшов, не прийнявши від мене жодної допомоги.

Двері нам відчинив сухорлявий чоловік середнього віку з настільки беземоційним блідим обличчям, що його легко було сплутати з мармуровою статуєю в саду, і пухкенька руда жінка з веснянками на обличчі — вже досить зріла, але енергійна і жвава. Вони були настільки різні, що приковували погляд саме контрастом.

– Леді Таурен, – зронив мій чоловік, передаючи капелюха і рукавички дворецькому. І я, схаменувшись, розпустила зав’язки на плащі. – Відсьогодні вона господиня цього дому. З усіма обовʼязками і правами. Ба більше… – Честер зробив таку паузу, що я завмерла, так і не знявши плаща. І наступні його слова прозвучали мов грім, від якого здригнулась чомусь тільки я. – Її слово — вище мого, її інтереси — значущіші за інтереси будь-кого, в тому числі мої. За її безпеку відповідаєте головами.

Проте реакція прислуги, що нас зустрічала, була досить дивною. Чоловік і оком не змигнув, вклонившись. Жінка ж… усміхнулась, перш ніж зробити глибокий, повний поваги кніксен.

О, я вже почала звикати до того, що мій чоловік зробив мене центром свого світу. Ні, я не припинила дивуватись його словам, наказам, рішенням і діям. Просто, певно, вони перестали вражати мене до остовпіння. Тож, впоравшись зі здивуванням, я зосередилась на тому, що справді змусило мене насторожитись: – Ми… очікуємо неприємностей? – запитала я, знервовано стиснувши зав’язки в кулаках.

Але вчасно схаменувшись, все ж дозволила зняти з себе плащ і навіть вдячно усміхнулась дворецькому. Втім, йому моя вдячність була так само байдужа, як і… взагалі все.

– Виключати не варто нічого, – ухилився від прямої відповіді Честер. І все ж представив мені прислугу: – Містер Ворген – наш дворецький, місіс Грінк – економка. Вони познайомлять тебе з рештою прислуги, домом та обліковими книгами. А я… мушу вас залишити.

І більше ані слова не промовивши, Честер просто попрямував до свого кабінету. Вкрай хотілось піти за ним, але було відчуття, що поряд зі мною він не дасть собі права розслабитись. А йому це… потрібно. Мабуть…

Я відмерла тільки тоді, коли зачинились двері з тихим стуком. І все ж глянула на прислугу, що терпляче чекала моїх розпоряджень і дій.

– Мені дуже приємно з вами познайомитись, – промовила я, передаючи рукавички економці. – Зберіть усю прислугу на кухні. Гадаю, нам час познайомитись.

І дійсно, ані слова, ані звуку, ані погляду, що видавав би бодай якесь неприйняття. Ніби лорд Таурен був їхнім повелителем, а я… я тоді — повелителькою?

Решта дня минула за господарськими клопотами. Я познайомилася з невеликим штатом слуг, вмістом комор, обліковими книгами. Майнула думка, що це найдивніший медовий місяць, який можна було уявити. Але все моє життя таке. До того ж за рутиною вдалось відволіктись від того, що дійсно гризло.