Розділ 12. Таємниці, що приховує тиша

Я піднімалась сходами тихо. Змушуючи себе робити кожен крок і нестерпно жадаючи розвернутись і бігти звідси якнайдалі. Неважливо куди, важливо – як швидко!

Хотілось вдати, що нічого не знаю і мене це жодним чином не стосується. І взагалі… тепер я мала чоловіка. А він прекрасно усвідомлював, наскільки проблемна дружина йому дісталась. Втім, це було лише його бажання. Його ідея. Тож…

– Міледі, щось не так? – обережно поцікавилась Ліден, повертаючи мене до реальності.

Хотілось сказати, що все не так. Все в моєму житті пішло якось не так із того часу, як ми залишились з мамою самі. А може, й ще раніше. Але…

– Все гаразд. У голові запаморочилося, – зронила я. І знайома з моїм паскудним характером Ліден тактично промовчала.

Я кинула погляд вгору, на порожні, відполіровані до блиску поручні і… стало соромно за свою слабкість. Ледь стримавши важке зітхання, змусила себе зробити наступний крок.

І все ж до кімнати матері наближалась ледь не навшпиньки, прислухаючись до голосів, шурхоту, кроків. Монотонне бубоніння цілителів, що самими інтонаціями видавало страх і провину, немов за невидиму нитку тягнуло мене до материних покоїв, змушуючи прислухатись.

– Все було гаразд… – Лікування давало результати…

Я все чекала бодай слова від Честера Таурена, але він так зловісно мовчав, що навіть мені стало моторошно.

Крок… Крок… Ще один…

Я крокувала коридором, наближаючись до дверей, звично розплановуючи свої подальші дії. Лише на мить завагалась, перш ніж взятись за ручку дверей. І все ж, хоч і обережно, але рішуче увійшла до кімнати.

У покоях матері пахло травами, особливо лавандою. Вона завжди любила перекладати свіжовипрану постіль гілочками цих квітів.

Честер звично стояв біля вікна. Часом мені здавалось, що він постійно шукає світло, котрого йому так не вистачає у його темряві. Та варто було мені переступити поріг покоїв, як він вмить повернув голову в мій бік, ніби вже знав, що я прийшла. Ледь помітно потягнув носом, немов міг вловити в цьому попурі один якийсь важливий для нього аромат…

І щось змінилось у кімнаті за мить.

Те відчуття, що я до цього інтуїтивно мала, але не усвідомлювала остаточно: я ніби завжди ставала центром його всесвіту, варто було мені лише з’явитись десь у полі його сприйняття. Він навіть мене не бачив, але відчував. І все для нього відходило на другий план.

Певно, така вона – любов монстра, про яку говорив мені Адам. І навіть якщо б я погодилась на пропозицію Вейренгая, то… Таурен мене не відпустив би. Бо монстри свого не віддають нікому.

І десь у глибині душі блиснуло відчуття… мені це сподобалось. Бути для когось центром всесвіту. Це як стояти у грозу над прірвою. Страшно, але дух забиває від захоплення.

Цілителі кланялись і покидали вітальню. А я застигла в цьому моменті, намагаючись вловити це відчуття і затримати його. Воно було так схоже на те, що розпирало груди, варто було ступити на сцену. Майже як співати між тіней, тільки… інше, глибше. Але щось спільне між цими станами все ж було.

– Рейвене? Коханий, це ти? – голос матері, її слова немов вдарили в груди, змусивши мене повернутись до реальності, задихнутись, зупинитись. Пальці самі вчепились в крісло, і я буквально на нього сперлась.

– Мі… – підскочила до мене Ліден, але я різко змахнула рукою, вимагаючи тиші.

У голові пульсувала з черговим нападом мігрені єдина думка: «Все було дарма!»

Жодне лікування не дасть стійкого результату. І що б не робили цілителі, вистачить найменшого потрясіння, щоб у неї знову стався зрив.

Гаразд. Нічого не змінити, тож і страждати сенсу небагато. Треба відправити місіс Марейн за заспокійливим. Роздати вказівки слугам…

Я підняла погляд на двері у спальню, звідки показалась мама. І на мить мені здалось, що зір мене підводить. Що тіні стали густішими, темнішими, набули образів і об’єму.

– Я, – сухо і холодно пролунало голосом… батька, від найчіткішої тіні. І мама осіла на підлогу, втім ніхто не поспішав їй допомогти піднятись. – Встань, підлога холодна.

Це було як удар по нервах, що вибиває залишки повітря з грудей. Мені таки запаморочилось у голові так, що до горла підкотила нудота. Світ змазався. На якусь коротку мить мені здалось, що от і я втратила здоровий глузд. Але варто було глянути на Ліден, що стояла поряд сполотніла, затуливши руками рота, і відчуття божевілля відступило, залишивши по собі тягучий біль у скронях і гіркоту в роті. І все, на що я спромоглась, – подивитись на свого чоловіка, що застиг біля вікна.

На перший погляд нічого в ньому не змінилось, але… ледь помітно, але все ж більше випрямилась спина, стиснулись щелепи. Пальці вчепились в підвіконня до побілішання. Трохи блідішим стало обличчя, а на скроні показалася крапля поту…

І я не наважилась промовити бодай слово, адже інтуїтивно розуміла – тут і зараз це не ілюзія, не звичайні тіні, що забрели з Вивороту, а… Честер дійсно прикликав тінь мого батька. Зробив те, чого не змогли зробити Заклинателі, яких привозив Вейренгай. І від усвідомлення його сили і вчинку у мене затремтіли пальці і забилось серце вдвічі скоріше.

– Яка вже різниця, якщо тебе немає, Рейвене? – схлипнувши, закрила обличчя долонями мама, навіть не спробувавши встати, пригадати, що вона леді і не має права поводитись так. І тільки Ліден забурмотіла перелякано молитву Всемогутньому. – Я не можу…