11.2

До нашої малої вітальні я не увійшла, а влетіла. Грюкнули двері. Злетіли підхоплені протягом фіранки. Кімнату наповнив аромат абрикосового цвіту, змішуючись із більш глибоким запахом кави, що панував тут до цього. Щось невловимо змінилось у нашій вітальні. Але я була не в тому настрої і стані, аби з’ясовувати, що саме.

– Місіс Лондсі, – кивнула я економці, що вже звично попрямувала до свого стільця в кутку вітальні після швидкого вітального реверансу.

Її проводжали поглядом і я, і лорд Вейренгай, на котрого я поки не наважувалась і глянути. Схоже, для цієї розмови мені потрібно було куди більше душевних сил та сміливості, ніж я гадала. І де, цікаво, застряг мій чоловік, коли він так потрібен?

– Ейві, – усміхнувшись, піднявся з крісла дядечко Бен, відклавши вранішню газету, яку читав до мого приходу. – Радий бачити.

Радості в його словах, та й у міміці, відчувалось рівно стільки, скільки тепла в айсбергу. Навіть посмішка здавалась приклеєною до обличчя, різко контрастуючи з холодним, мов лезо, поглядом. Взагалі лорд був гарним на свої п’ятдесят. Сивина ледь торкнулась скронь, посрібнивши чорне, мов воронове крило, волосся. Не аристократично смаглява шкіра, за яку лорда позаочі називали селюком, додавала його аристократичним рисам обличчя особливого шарму. А погляд синіх очей пронизував своєю гострою пильністю. І не сказати, що лорд вирізнявся любов’ю до ближніх і дотримувався заповідей Всемогутнього.

І все ж я звикла бачити бодай крихти тепла в його очах. Не сьогодні. Але… так навіть краще.

– Не можу відповісти вам взаємністю, лорде Вейренгай, – промовила я, стягуючи рукавички — повільно і виважено, тим самим зосередившись на цій справі, аби не втратити залишки душевної рівноваги і впевненості. – Ваш візит — несподіванка для мене. Для леді Бердней, мушу відзначити, це взагалі потрясіння. Не бажаєте пролити світло на свій вчинок?

– О, люба моя, тільки щира любов і турбота про вашу долю могли мене змусити, порушивши всі правила, з’явитись до вас у цю годину, – різко смикнувши куточком губ так, що важко було зрозуміти, судома то була чи спроба втримати усмішку, заговорив лорд.

Втім, маю віддати йому шану – говорив він звично, з теплом і дбайливістю. І серце кольнуло від усвідомлення того, що я не розуміла раніше – він просто ніколи і не був щирим. Просто зараз він розгніваний більше ніж зазвичай, і цю награність не вдається згладити. І це відчувається як жар розпеченого каменя в літню спеку, що мов марево піднімається над землею.

– Так само щиро вдячна вам за турботу, мілорде. І дуже шкодую, що змусила вас волею чи неволею хвилюватись. Але в нас усе добре. І навіть мамі ставало краще… до сьогодні.

– Він змусив тебе? Пригрозив? Скористався своїм правом і збезчестив? – різко відкинувши всю награність і ввічливість, перебив мене лорд, зробивши крок вперед, але зиркнувши на нашу економку, наближатися не наважився. – Що змусило тебе вийти за нього?

Певно, мій погляд на лорда Вейренгая виражав усі грані мого здивування. Це, мабуть, була найрізкіша та найнестриманіша промова, котру мені взагалі доводилось від нього чути. Хоч і говорив він тихо, ледь цідячи слова крізь зуби. І я навіть подумала б, що він дійсно за мене хвилювався, якби не мамин зрив, котрий стався не без його участі. Тож хтозна, чого було більше в дядечку Бені зараз: прихильності до вдови і доньки покійного друга чи ненависті до Тауренів. І з чого б йому їх ненавидіти?

– Лорде Вейренгай, ви гадаєте, що лорду Таурену дійсно знадобились важелі тиску на мене? – відповіла я стриманою усмішкою на його гострий, мов лезо погляд. – Ви забуваєте, що від Берднеїв я успадкувала більше бід, ніж достатку. Що моя репутація навіженої, прямо скажемо, збила мою вартість на шлюбному ринку до нуля. І як гадаєте, як мені варто було відреагувати на… мушу визнати… несподівану пропозицію лорда Таурена?

Я говорила спокійно, виважено… цинічно. Старанно не допускаючи прояву тих емоцій, що вирували в грудях. Не думаючи, що мені знову доведеться повертатись в дім чоловіка. І, може, сьогодні він не буде настільки поблажливим, як учора.

Не думати. Не відчувати… В будь-якому разі, рішення було мною прийняте в той ранок, коли Таурени переступили поріг мого дому.

Вейренгай буквально скам’янів від промовлених мною слів. Його уважний погляд вп’явся в моє обличчя, немов лорд намагався відшукати бодай відтінок фальші в моїх словах. Але… Я все ж акторка. Посередня, за словами місіс Даткель, але ж не бездарна. І світське виховання в мене все ж яке-не-яке, а було.

– Ейві, – трохи втомлено, трохи роздратовано промовив лорд Вейренгай. – Якщо ти хвилюєшся через те, що… – він скрипнув зубами. І хоч швидко взяв себе в руки, але я все одно помітила, як тяжко йому дались ці слова. – Ви були близькі… Я можу домогтися розірвання цього шлюбу. І навіть компенсації за все, що тобі довелось пережити.

На якусь коротку мить мені навіть захотілось погодитись. Залишити позаду цей шлюб, котрий я ненавиділа з того ранку, як палець обпекло символом Тауренів. Але що саме означало це для мене? Свободу? Театр? Незалежність?

Як би не так! Це означало б суспільний осуд, остаточне знищення залишків репутації. І ганебну пляму на імені мого роду та моїх… майбутніх дітей, якщо хтось таки наважиться взяти мене за дружину. І тут я пригадала ще дещо з підслуханої вранці розмови.

– А щоб я не залишилася самотньою старою розлученою жінкою, готові навіть зі мною одружитись? – запитала я дещо іронічно, але в голосі проти волі промайнуло розчарування і втома.