Розділ 11. Доброго ранку, рідний дім!

– М-міледі, – нервово заламуючи руки і кланяючись, причитала камеристка моєї матері, поглядаючи то на відчинені настіж вхідні двері за моєю спиною, то вглиб будинку. Складалось враження, немов вона чогось чи то чекала, чи то боялась. – Ви…

– Я, місіс Марейн! – кинувши свій плащ їй на ходу, процідила скупі слова крізь міцно стиснуті зуби я. – І я зла, знервована, і жадаю пояснень… – і все ж зірвавшись на крик, запитала: – Що, в дідька, відбувається в цьому домі за моєї відсутності?

Всередині все кипіло від гніву, скроні стискало від наближення нападу мігрені, що підкрадався тихими кроками безжального хижака. Я горіла від люті і бажання розтрощити бодай щось. Бажано — об голову того, хто заподіяв болю моїй матері. І доводилось стискати руки в кулаки, аби не втілити цю фантазію.

І разом з тим я була відверто спантеличена поведінкою лорда Вейренгая. Я могла чекати чогось подібного від кого завгодно. Та навіть тітка Жаннет страждала від несподіваних нападів безтактовності і могла мимоволі порушити мамину хитку душевну рівновагу. Але лорд Вейренгай…

Він єдиний, хто був поряд усі ці роки. Поки я мовчала, а мати тонула в тліні жалоби і страждань, він взяв на себе турботи про нашу сім’ю, фактично нічого не вимагаючи натомість. І ледь я оговталась — із тією ж легкістю передав мені управління справами, визнаючи в мені рівну. Саме його цілитель стільки років піклувався про мамине здоров’я. Цілитель, котрого він фактично вибив у Ордену. Більше вдалось зробити лише… моєму чоловікові. І що б я про нього не думала, що б до нього не відчувала, але за це я була безмежно вдячна. Принаймні за те, що мама вчора вже змогла спуститись у вітальню і сказати кілька напутніх слів перед тим, як я покинула рідний дім.

І тут… таке.

Зізнаюсь, важко було не те що повірити, а навіть подумати, що лорд Вейренгай міг так із нею вчинити.

– Лорд Вейренгай, міледі, – з тремтінням у голосі пробурмотіла камеристка, підтвердивши тим самим підслухану мною розмову в домі Таурена. – Забажав побачити леді Бердней…

Все ж не брехня. Я скривилась, мов від зубного болю, і одразу ж змахнула зі свого обличчя цей мученицький вираз. Гаразд.

– Місіс Марейн, нагадайте мені, будь ласка, скільки років ви працюєте в нашому домі?

– П’ятнадцять, міледі, – ледь не пошепки промовила камеристка.

Я кивнула. В грудях пекло, і продовжувати дану розмову зовсім не хотілось. Проте й промовчати я просто не мала права.

– Тобто строк достатній, аби розуміти, що подібне без покарання я не залишу, – промовила я. – Вам не спало на думку повідомити, що леді нездужає і візитерів не приймає?

– Але ж це… лорд Вейренгай, – чудово усвідомлюючи свою провину, проте не бажаючи її визнавати, промовила камеристка.

– Хоч сам кесар! – зірвавшись на крик, гаркнула я. – З усією своєю свитою. Мати – нездужає. Все!

Місіс Марейн здригнулась і приречено кивнула.

– Пробачте, міледі. Я… винна. І готова до покарання.

Я на це лише кивнула. Перевела подих, намагаючись опанувати голос та емоції.

– Обговоримо його згодом. Зараз мене цікавить стан матері. Вона в себе?

– Так, міледі, – знову зиркнувши вглиб будинку, кивнула камеристка. – Але… вас чекають.

Вже зібравшись відвідати матір і зробивши крок у бік сходів, я зупинилась так різко, немов налетіла на невидиму стіну.

– Хто? – запитала я, не озираючись.

– Л-лорд Вейренгай, леді Таурен, – зовсім тихо і приречено відповіла все ж камеристка моєї матері. – У… малій вітальні.

– Неймовірно, – на мить заплющивши очі, промовила я, намагаючись стримати гнів, що стискав груди. – Про це ми також ще поговоримо, місіс Марейн. Зараз подайте мені каву в малу вітальню, покличте місіс Лондсі. І мій чоловік затримався у дворі, але щойно звільниться – подбайте, аби він доєднався до нас.

– Так, міледі, – низько вклонившись, пробурмотіла камеристка, не наважившись поставити мені жодного питання щодо розпоряджень, і за мить зникла в коридорі для слуг.

Мені ж довелось дочекатись місіс Лондсі, перш ніж увійти у вітальню дому, що ще вчора був моїм.

Так, я не раз приймала лорда Вейренгая наодинці. Все ж він був найближчим другом батька. Так мною сприймався. Але тепер я мусила дбати не лише про власну репутацію, а й про добре ім’я мого чоловіка. Навіть якщо йому на плітки і скандали плювати.