Розділ 10. Перший шлюбний ранок

Честер довго вчився жити таким… неповноцінним.

З того дня, як прокинувся у госпіталі Цитаделі в абсолютній темряві. Йому плутано розповідали про бій, напад Тіней із Естремейгом на чолі. Говорили, що він — герой. Завдяки йому вдалось повернутись із Вивороту цілому загону Заклинателів.

Без втрат.

Серед втрат були лише його очі. І останнє, що він побачив у своєму житті, — чорні провалля очей магічно обдарованої Тіні — Естремейга.

Чи радів він успіху операції? Мав би. Адже було врятовано і повернуто із Вивороту молодих перспективних Заклинателів. Але якось… не вдавалося. Честер егоїстично думав про те, що його власне життя скінчилося, і на щось інше просто не вистачало сил.

Втім, лише до того дня, як він покинув стіни Цитаделі, аби сховатися в родовому маєтку і жаліти себе.

Але й це йому не вдалося. По-перше, не в його характері було скиглити. Від ниття його відучили ще у вісім років, коли батьки віддали його до Цитаделі.

По-друге, в його життя вихором увірвався Адам, котрий чомусь вважав своїм обов’язком чи то оберігати, чи то діставати кузена.

Тож Честер годинами просиджував на лавці в парку, розправивши газету так, ніби захопився новинами настільки, що не звертає уваги на все довкола.

Але насправді він слухав, нюхав, відчував. І малював в уяві картинку реальності довкола. І вона поставала перед внутрішнім зором — сіра, нечітка, безбарвна. Але ж вона була!

От і зараз, коли у відчинене настіж вікно вривався ще прохолодний, але вже напоєний ароматами квітучої абрикоси вітер, чути було вигуки газетяра та булочниці на сусідній вулиці. Відчувався аромат ванілі та здоби, а ще — свіжого дерева й кінського поту. А шкіри торкалися вогкі пальці вранішнього туману…

Честер немов бачив вулицю, на якій народився. Ні, не виріс. Ріс він під наглядом Ордену та найсильніших Заклинателів. Виховувався мов бійцівський пес, котрого б’ють лише для того, щоб він став сильнішим і злішим.

І він був таким. Він і є таким.

Але напередодні ввечері щось змінилося, зламалося в ньому. Вона… його Пташка… зламала його.

Неймовірна спокуса, запаморочливе нестримне бажання, посилене вібраціями її глибокого грудного голосу, її ароматом… свіжим та насиченим. Навіть згадка про неї, таку ніжну та бажану в його руках, паморочила голову.

Чому він тоді зупинився? Чому пішов? Пожалів її? Чи себе?

Адже немає нічого гіршого, ніж жити поряд із жінкою, яка тебе ненавидить. Її похололі руки — от що його зупинило. І серце, несамовите биття якого він відчував всім своїм тілом, лише притиснувшись до жінки всього свого життя.

І її слова… Навіть не слова, а тремтіння в голосі, котре вона, ймовірно, навіть не помітила. Але він почув. Чи правильніше сказати… відчув?

Ні. У його житті було забагато жорстокості та болю, ненависті й розчарування. З нею він не скоїть непоправних помилок. Мабуть.

Честер заплющив очі, ніби це могло бодай щось змінити, прислухаючись до голосу свого будинку. Він говорив із ним: шелестом фіранок, тонким скрипом дверей, брязкотом посуду. Він розкривався в ароматах свіжої зелені, квітів, міцної кави та квітів із медовим ароматом. Він рухався протягами від дверей, що зачинялись та відчинялись, пропускаючи слуг, що повернулись до роботи.

Але Честер зосереджено прислухався, намагаючись вловити один-єдиний звук, що хвилював найбільше. Звук її кроків. Легких і стрімких. Таких незвичних для юної леді. Якби Ейверлін не намагалась приховати в собі цю енергію, цю життялюбність, удавати сіре мишеня — її видавала хода. Вона немов стрілою летіла над землею.

Проте почув він геть інше.

– Мілорде. Мілорде… Лорде Таурен! – знервовано, до паніки, намагався достукатися до раннього гостя містер Деккінс – одвічний дворецький дому Тауренів. – Та майте бодай краплю поваги й розуміння. У лорда й леді вчора було весілля.

– О, Грегорі, без вас я обов’язково про це забув би, – зіронізував Адам, при цьому навіть не сповільнюючись.

– Якби ви ще мали повагу і чуйність, мілорде… – доволі різко почав Деккінс.

– Так-так. Не припхався б із самого рання вимагати зустрічі з кузеном, – відмахнувся Адам. – Повір, мені цей візит також радості не принесе. Я волів би лишити їх наодинці й не чути Честера аж до звістки про майбутнє поповнення в їхній родині. Але обставини складаються інакше. – Важке зітхання і: – Де він?

– Я вас проведу, – здався дворецький, чудово розуміючи, що Адама зупинити часом фактично неможливо.

Честер це також чудово розумів, проте навіть не ворухнувся, коли двері відчинились і Адам увійшов, обійшовши містера Деккінса й не дочекавшись оголошення про гостя.

– Дякую, Грегорі, накажи подати нам каву і можеш бути вільний, – промовив Честер, не бажаючи вислуховувати чергові обурення дворецького.

– Звісно, мілорде, – різко і гнівно видихнувши, відповів Грегорі, покинувши кабінет та щільно зачинивши за собою двері.

– У нас проблеми, – дочекавшись, поки вони залишаться наодинці, одразу перейшов до суті справ Адам.

На що Честер лише підняв здивовано брову.