Розділ 9. Від нині і довіку

– Вітаю, леді Таурен, у вашому новому домі, – промовив мій… чоловік, ледь я здерев’янілими ногами переступила поріг маєтку Тауренів.

Маю зізнатися, роль нареченої мені пасувала. Як і біла сукня, квіти й усмішка, котра, здавалось, прилипла до мого обличчя. Навіть наречений мені пасував. Ми мали приголомшливий вигляд поряд – він такий мужній, сильний, у чорному парадному кітелі Заклинателів. І тендітна я у хмарах білого мережива і органзи. Дещо псував загальний образ мій переляканий погляд. І чорна порожнеча у його очах. Але хто, крім нас самих, це помітив? І кому до цього було діло?

О, повірте мені, всім було байдуже, що ми відчуваємо. Мені заздрили, мене… жаліли. Не тому, що юна невинна дівчина потрапила до лап дорослого досвідченого Заклинателя, котрий тепер має на неї всі права володаря. О ні. Мене жаліли з зовсім іншої причини. Адже я – та нещасна жінка, що змушена сказати «так» біля вівтаря, знаючи, що серце її чоловіка належить іншій. Знали б вони, що я і є та інша…

І от позаду напоєний ароматами квітів і паленого воску вечір, місячне світло, що проводжало нас до самих дверей у дім, і голоси гостей, що бажали нам щастя, діточок і багато чого ще…

Проте чи може бути щастя поряд із Заклинателем?

Ще недавно я сказала б, що ні. Категоричне і безапеляційне. Але після розмови з Адамом… Щось змінилось невловимо в мені. Не те щоб я стала наївнішою чи повірила в те, що от тепер все стане якнайкраще. Краще не буде точно, бо Таурен забрав моє право бути собою. І це – найцінніше, що я принесла в жертву йому.

І це було тією відкритою раною, що кровила постійно. І боліла так, що я задихалась.

Але щось таки змінилось. Певно, зародилася надія, що все буде принаймні не так жахливо, як я собі змальовувала від дня підписання контракту?

– Можна мені покликати камеристку? – опанувавши бурю, що закипіла в грудях, запитала я. – Мені потрібна допомога з сукнею…

– У прислуги сьогодні вихідний, міледі, – приголомшив мене Таурен. – Тож єдина камеристка, на яку ви могли б сподіватися, – стоїть перед вами.

– Чудово, – процідила я, підхопивши поділ сукні і рушивши до сходів, намагаючись не звертати уваги на ледь чутні кроки позаду.

О, небо, як же хотілось розвернутись і втекти. Повернутись додому, у рідні стіни. Але хто дозволить? Таурен? Він лише здається безпечним. Та й те далеко не всім. Але я відчувала шкірою, що варто мені зірватися з місця – і цей хижак впіймає мене за лічені секунди. І тоді… Не маю жодного бажання з’ясовувати, що буде потім. І без того зрозуміло, що нічого доброго.

Спальню молодят знайти виявилось не важко.

Доріжка, вистелена пелюстками троянд до самих дверей. Варто відзначити тактовність місцевої прислуги. Адже міг би статись конфуз через обмежені можливості мого чоловіка і абсолютне незнання будинку мною. Не впевнена, що так би й було, але тут вирішили підстрахуватися. А так… ніби ще й романтично.

Я дозволила собі лише непомітно перевести подих, перш ніж штовхнути двері спальні і заплющити очі, коли вони з тихим скрипом зачинилися, відрізаючи нас від усього світу.

У горлі вмить стало сухо. Я стиснула прозору тканину сукні похололими до заніміння пальцями і затамувала подих, прислухаючись до кожного звуку, ловлячи будь-який рух повітря, напоєного ароматами меду і стиглих персиків, і намагаючись відчути світ таким, яким його відчуває Таурен. Саме цим я пояснювала собі свою слабкість, свій страх, що змусив заплющити очі.

О, у темряві все відчувалось чіткіше, гостріше, насиченіше.

Гарячий подих торкнувся оголеного плеча, і на мить шкіру в тому ж місці обпекло поцілунком. Серце ледь не зупинилось від страху. Невагомий дотик пальців, що немов навпомацки досліджували край сукні на спині, розганяючи натовп мурашок. Кожна розстебнута застібка, кожна розв’язана стрічка відкривали йому більше, ніж можна побачити очима. І відчуття, немов тиша застигла ледь відчутним подихом вітру, злизуючи страх перед бурею, що вже спалахує блискавками над горизонтом. Так гостро, що майже болить.

Шурхіт тканини, що опадає до моїх ніг. Прохолода торкається шкіри лише на коротку мить до того, як відстань між мною й Тауреном зникне зовсім. Настільки, що я спиною відчуваю, як б’ється його серце – впевнено, розмірено, сильно. Не те що моє, що колотиться сполоханим птахом.

Гарячий подих обпікає шию, ніжну шкіу за вухом… і дихати стає не просто тяжко  – буквально неможливо.

Всемогутній, як незвично, хвилююче, стррашно. Страх, що нависав до цієї миті лише тінню, стає відчутним, голодним, жорстоким. Вгризається у холодні долоні, повзе по ногах…

– Холодно? – запитує Таурен, взявши мої долоні у свої пекуче-гарячі руки, не стискаючи, а зігріваючи.

– Н-ні, – невпевнено шепочу я, виштовхуючи слова крізь спазм у горлі.

Тільки б ганебно не розплакатись. Тільки б утримати себе в руках…

– Страшно? – наступне питання, на котре відповідь напрочуд очевидна.

– Так, – видихаю я крізь стиснуті зуби.

Скоріше б це все скінчилось… Це затягування… Немов очікування страти, що шматує душу сильніше, ніж сокира ката – тіло.

– Дивно це чути від жінки, котра мала сміливість водити за носа весь вищий світ, ризикуючи своєю репутацією, – хмикнув чоловік. – Чого ти так боїшся, Ейві?