Розділ 8. Без права вибору

– Ти не можеш зі мною так вчинити, Ейві. Я тобі забороняю! – лютувала місіс Даткель, нервово крутячи довгий горіховий мундштук у руках і міряючи власний кабінет різкими, швидкими кроками.

Я мимоволі на якийсь час замилувалася нею. Подейкують, що вона була незаконнонародженою донькою когось із лордів. І той виховував її у своєму домі, а згодом допоміг із місцем директорки цього театру. Тут вона й вийшла заміж того єдиного разу за молодого артиста, котрий своєю чергою покинув її менше ніж за рік.

Загалом життя не балувало місіс Даткель, а на кожну ложку меду припадала чимала діжка дьогтю. Адже, по суті, вона опинилась між двох світів. У вищий їй не було шляху через «брудну» кров, у нижчий не дозволяла вже гордість. Але кров і виховання все ж не прості звуки. Навіть у гніві вона могла тримати себе в руках і мати приголомшливий вигляд при цьому.

– Боюсь, що з заборонами ви дещо спізнились, – зітхнувши, знизала я плечима, зробивши кілька ковтків міцної несолодкої кави.

– Це через того Заклинателя? Таурена? – різко розвернувшись і вп’явшись в мене поглядом абсолютно чорних очей, запитала місіс Даткель.

Що ж, кмітливості їй завжди було не позичати. І зрозумівши все без слів, вона кивнула сама собі.

– Кляті володарі життя… – процідила вона крізь зуби. – Гаразд. Але ж не все так погано. Я можу допомогти, якщо ти цього не хочеш. Попросити декого натиснути на нього, – вже задумливо відстукуючи мундштук по долоні невідомий мені ритм, планувала директорка театру. – Звісно, молодший Таурен – не простий птах. Але й на нього є управа. Зі старшим шансів не було б взагалі.

– Не хотілось би вас засмучувати, місіс Даткель, але мій випадок – саме той, що без шансів, – розбила я будь-які надії на вирішення ситуації, відставивши чашку на стіл.

І навіть усміхнулась. О, за цей майже місяць мені мистецьки вдалось навчитись приховувати своє розчарування і жаль. Усміхатись майже без гіркоти. Не завмирати переляканою жертвою перед голодним хижаком, щойно опинялась наодинці з Честером Тауреном. Але все ще не могла змусити себе не здригатись, коли він торкався моєї руки чи, схилившись, вдихав мій аромат. Нічого осудного. Але… Все це мене лякало. Він мене лякав.

Місіс Даткель різко видихнула і повільно опустилася на канапу, ніби втратила останню опору у всьому світі.

– Не хвилюйтесь так, – спробувала я підбадьорити її. – Як ви там говорили? На моє місце черга стоїть. Хтось та знайдеться достатньо талановитий, аби мене замінити.

Директорка глянула на мене так, немов я розбила урну з прахом її любої бабусі і станцювала на ньому джигу. Втім, майже одразу взяла себе в руки і кивнула.

– Звісно, Ейві. Обов’язково щось придумаю. В середині сезону це ж так просто. А час на навчання… Нічого. Не спатиму кілька тижнів і випущу на сцену нову зірку, – вона чи то різко вдихнула, чи то схлипнула. Втім, я вдала, що не помітила цього. Сама була на межі, і здавалося, ще слово – і розридаюсь. – Але якщо раптом щось зміниться, Ейві. Якщо ти знайдеш спосіб, можливість… будь-як. Театр Тіней чекатиме на тебе, як і завжди.

– Дякую, – все ж крадькома стерши ту одиноку сльозу, що прорвалася крізь маску світської байдужості, щиро промовила я. – І можна мені… трохи прогулятися театром. Може… востаннє.

– Звісно… – вперше за час нашого знайомства тепло, по-материнськи всміхнулась місіс Даткель. – Але сподіваюсь, що все ж не востаннє. Ти розумна і гарна дівчинка. Я вірю в тебе.

Мені б хоч краплю цієї віри…

Стільки надій було покладено на те, що я все ж зможу вмовити Адама Таурена посприяти тому, аби його кузен все ж передумав щодо цього шлюбу. Стільки слів підібрано. І лише одна розмова, що сталась кілька днів тому, розбила будь-які сподівання на зміни.

– Ви ж донька Заклинателя, хіба не розумієте марності ваших мрій, міледі, – з дещо сумною, навіть співчутливою усмішкою промовив Адам Таурен.

Наша розмова була тихою, фактично беземоційною, адже за сусіднім столиком тітонька Жаннет і моя єдина подруга сперечались із матір’ю та сестрами Адама Таурена щодо десертів на весільний банкет. І якщо матір лорда Таурена була манірна до зубовного скреготу, то сестри виявились дуже милими. Легковажними, говіркими, але вони були з тих леді, що змушували усміхатись, навіть якщо цього зовсім не хочеться. Щоправда, не тоді, коли вступали в дискусію. Тітонька Жаннет вже замовила віскі, тож не так легко йшли перемовини, як здавалось. Втім, мені це було на руку і зовсім не хотілось би відволікати родичів нинішніх і майбутніх від цих баталій. Тим паче, що від усіх цих обговорень у мене відверто голова розколювалась.

– Ви, певно, надто далекі від реалій, лорде Таурене, якщо вважаєте, що батько може займатись просвітництвом доньок щодо сімейного життя, – зауважила на це я. – Чоловіки взагалі мало приділяють уваги донькам. Все ж їхня відповідальність – сини.

– І все ж, – ледь не вперше від дня підписання шлюбного договору Адам Таурен дозволив собі глянути на мене прямо. – Невже ви не помічали особливостей стосунків між вашими батьками? Розумію, ваш батько загинув, коли ви були зовсім юною…

– Повірте, я була досить дорослою, аби запам’ятати достатньо і усвідомити, що ніколи не хотіла б опинитись на місці моєї матері, – процідила я, не стримавшись. Глибоко, судомно вдихнула, на мить відвернувшись, аби опанувати себе. І коли продовжила, то голос вже майже не дрижав. – І навряд чи мої спогади додають мені бажання стати леді Таурен. І вже точно не вселяють віри в навіть не щасливе, а бодай прийнятне майбутнє з моїм чоловіком.