Розділ 7. Руку, а не серце

До гостей я спускалася вже хвилин за десять, мріючи позбутися їх у найкоротші терміни. Тобто зібралася надзвичайно швидко, завдяки самій собі за те, що, обираючи колись між образами сірої мишки і манірної дурепи, я обрала перше. Звичайна вранішня світла сукня, світлі стрічки в чорному волоссі і відсутність будь-якого макіяжу. От такою я і постала перед наймогутнішими заклинателями навіть не столиці, а всього материка.

– Мілорди, – присіла я в глибокому, ідеальному реверансі. Майже як перед королівськими особами. – Рада вітати вас у маєтку Берднеїв. Хоч, бачить Всемогутній, гублюся у здогадках, чим могла завдячувати такій неочікуваній увазі, – розтоптавши всі правила етикету, випалила я.

Зрештою, напружений вечір, безсонна ніч і головний біль згубно впливають на манери.

– Леді Бердней, – заговорив Адам. – Найпрекрасніша юна квітка цього дому.

– Ви дуже щедрі на добрі слова, лорде Таурене, – усміхнулася я у відповідь.

Єдина юна. Тому і найпрекрасніша. Але я все одно піднялася, усміхнулася і, пройшовши до обтягнутого срібною парчею диванчика, присіла на самісінький край, склавши руки на колінах та намагаючись не дивитися ані на старшого, ані на меншого Таурена. І лише глянула на мовчазну місіс Лондсі, що присіла на стілець у кутку та приготувалася стерегти мою честь.

Але стримати цікавість і не глянути на братів Тауренів мені не вдалося.

Вони були такі різні і так схожі водночас.

Обидва високі, масивні. Обидва темноволосі і засмаглі. Хоча старший просякнув пітьмою Вивороту куди більше, і шкіра його була куди темнішою. Очі чорні настільки, що не розрізнити зіниці. І погляд Адама відчувався, а Честера… відчуття, ніби дивишся в чорну безодню. І його сліпота, мабуть, тут ні до чого.

Але разом з тим у молодшому відчувалася бодай якась легкість, життєрадісність. Старший нагадував мовчазну камʼяну брилу. І відчуття його відстороненості посилювалося тим, що він завмер біля вікна, ніби роздивлявся наш ще не розквітлий сад. Ніби йому було абсолютно все одно, що відбувається тут і зараз.

А може, так воно і було?

– Я прошу пробачення, старша леді Бердней нездужає. Ніч видалася важкою для всього дому. І я буду дуже вдячна, якщо ми перейдемо до справи, яка привела вас до нас о такій ранній годині, – відчуваючи недобре, але намагаючись говорити максимально спокійно, промовила я.

Адам Таурен глянув на брата. На якусь мить мені здалося, що його спина стала ще напруженішою і ще рівнішою, хоча куди, здавалося б, більше.

– Краще було б пройти до кабінету, міледі, – промовив молодший лорд.

– У цьому є така необхідність? – нервово усміхнулася я, вгамовуючи бажання підвестися і втікати звідси якнайдалі. Втім, дозволила собі лише короткий погляд на все ж напружену спину Честера.

– Маєте рацію, місце значення не має, – хмикнув Адам.

Що ж… за мить мені вже було не до постави старшого Таурена, вітальні, кабінету та, мабуть, і до всього світу. Бо на чайний столик лягли документи. І навіть попри те, що рядки вмить розпливлися, обличчя обдало жаром, а в голові зашуміло, я змогла впізнати, що саме пропонували моїй увазі.

Шлюбний контракт.

Клятий шлюбний контракт, де імʼям нареченого значилося «лорд Честер Таурен», а нареченої – «леді Ейверлін Бердней».

Кров відхлинула від обличчя так різко, що запаморочилося у голові. І мов наживо почула, як із тріском розвалюється мій неідеальний, але все ж стабільний світ.

Заміжжя із заклинателем…

Мій найстрашніший сон.

– Ну-ну, міледі, не варто так радіти, – протягуючи мені склянку з водою, промовив Адам. І я, не стримавшись, кинула на нього сповнений палючої люті погляд.

Заміжжя. Кляте заміжжя, котре поставить хрест на всьому моєму житті. На співі. На театрі. На… всьому.

І ані тобі залицянь. Ані квітів. Навіть кількома словами нам не довелося обмінятися.

Кляті заклинателі. Володарі життя.

І гірше за все те, що не підписати цю шлюбну пропозицію я не могла. Не тоді, коли поряд із моїм ім'ям стояло імʼя найсильнішого заклинателя Тіней материка.

Але чому я? Через голос? Він упізнав в мені Ейвері Пташку вчора? З тих кількох слів, які я таки промовила? О, Всесильний! Гаразд, припустімо, він мене таки впізнав. Але тоді цей контракт виглядає мов насмішка. Одружуватися з дівчиною, що власними руками буквально знищила свою репутацію…

– Це… жарт якийсь? – занімілими губами запитала я, ледь стримавшись, аби не ущипнути себе за руку.

Хоча про що я? Це точно не марення.

– Я схожий на жартівника, леді Бердней? – нарешті подав голос старший Таурен.

Глибокий, низький і трохи хрипкий. Гарний такий. Від подібного голосу мимоволі щось тремтить всередині, ніби зачеплені вмілими пальцями струни.

Якби ще належав він комусь менш небезпечному і трохи чуйнішому за мармурову статую.

– Але й на людину, котра пропонує шлюб практично незнайомій жінці, ви не схожі, лорде Таурене, – доволі різко зауважила я, за гнівом приховуючи паніку. Але схаменувшись, все ж куди м'якше промовила: – Вам куди доречніше було б обрати майбутню дружину серед улюблениць королеви. Чи більш родовитих наречених…