Розділ 6. Ціна подвійного життя

Ніч видалась довгою і складною. Набагато довшою і складнішою, ніж десятки ночей до неї. Так само наповнених привидами минулого, тінями померлих і скорботи, що намагалась роздавити не лише старшу леді Бердней, але й молодшу. Тобто мене.

Тіні минулого повстали так живо, що мені перехопило горло. Немов я знову в тому лісі, вдихаю сморід крові і смерті, відчуваючи, як холод пробирає до кісток. І все одно не можу відпустити руку Равени. Сестри, яку втратила.

Звісно, ще й батька. Ця втрата була також болюча, але не настільки… відчутна. По суті, ми з сестрою його майже не знали. Він навідувався в родовий маєток хіба на кілька днів на місяць і знову зникав в Ордені, забувши і про матір, і про нас. І щоразу, коли двері за його спиною зачинялися – у мамі немов ламався той стрижень, що допомагав тримати спину прямо, а підборіддя – високо піднятим. Вона зачинялася у своїй спальні і кілька днів могла не спускатися навіть до столу.

З часом я зненавиділа батька за його короткі відвідини дому. Особливо після того, як дізналась, що лорд Бердней злий на дружину, бо та й досі не подарувала йому спадкоємця. Так, доньки здорові, привабливі і за певних старань складуть гарну партію. Але передавати майно в руки зятям…

Якась подоба зацікавленості прокинулась в батькові, коли у Равени проявився дар Заклинательки. Дивина! Жінок-Заклинательок майже не було. На весь Орден і десятка не набереться. Але батько цьому був радий. Все ж Заклинателька мала куди більше прав – щонайменше, взяти шлюб з чоловіком, прийнявши його в рід і давши своє ім’я. Не впевнена, що хтось би зголосився… Але чи мало нещасних лордів, що одружуються з посагом, а не з жінкою?

Загалом я не любила батька. Ні, я не бажала йому тої участі, яка йому випала. Але й тужити за лордом так, як тужила мама…

А от за Равеною... Вона й досі приходила до мене у снах. Часом жива, сповнена внутрішньої сили, з тією неймовірною усмішкою. Або та… випита досуха, з порожнім застиглим поглядом, що уп’явся в сіре небо над Карвейським лісом.

Шкода, що більше я практично нічого не пам’ятаю. Темряву. Шепіт тіней. Мій страх… І вже згодом – дбайливі теплі руки лорда Харнглі. І маму… точніше, те, що від неї залишилось.

– Кава, міледі, – ледь не пошепки промовила покоївка, поставивши на край письмового столу срібну тацю з єдиною чашкою.

Втім, аромат кави з корицею, що наповнив кабінет, був куди інформативнішим, ніж шепіт прислуги.

Ліден завжди дуже точно відчувала мій настрій і стан. І зараз, коли голову ніби прошивали розпечені голки мігрені, вона майстерно вдавала тінь. Навіть голос її був такий же. Тихий, мов подих осіннього вітру.

– Дякую, Ліден, – кивнула я, взявши чашку і вдихнувши аромат напою, і звично проігнорувала новий виток болю, від якого все ж затремтіли руки.

– Міледі, пробачте мою… зухвалість, – зашелестіла Ліден. – Але вам необхідно відпочити. Ви так просто… зляжете. І ще…

«І ще невідомо, якою буде наступна ніч», – читалося у погляді покоївки.

– Я візьму до уваги твою пораду, – холодно кинула я, зробивши ковток кави, відчуваючи небагатий смак напою, а виключно гіркоту.

Ліден здригнулась, і мені стало соромно за свою поведінку. І я дозволила собі те, що зазвичай леді не дозволено. Принаймні, якщо на них немає маски, що звільняє їх від етикету, обов’язків… болю.

– Дякую за турботу, – я торкнулась її руки, ледь стиснула і втомлено усміхнулась. – Я ціную твою турботу.

– Міледі…

– Можеш іти, – обірвала я її перш, ніж розмова стане надто особистою.

Так, відпочити не завадило б. Але справи…

Управителі надіслали звіти, і розібрати їх варто було б одразу. Де б ще взяти на це сил? Я дивилась на конверти з червоними восковими печатями, як на отруйних змій. Лише торкнись – і вони вжалять.

Може, тому, що нічого доброго я від цього не очікувала. Судноверф приносила дохід, але частка там у нас була мізерна. А от стайні… Ще рік тому вони були нашою гордістю. Нашою силою і багатством. Але... мор викосив забагато чудових тварин минулого року. І тепер стайні потребували вкладень. Я, навіть не відкриваючи конверта, знала, що саме грошей управитель і попросить. Але де ж їх взяти?

Доходів ледь вистачало на продукти, ліки, платню слугам. І соромно зізнатись, але більшою частиною вдова і донька великого Заклинателя лорда Берднея живуть на платню актриси. Співачки! Дивно, що він не являється мені тінню, аби висловити своє невдоволення.

Хоча, от про це я дійсно шкодую. О, скільки я мала йому сказати!

Короткий стук у двері відволік мене від сповнених жалю до самої себе думок дуже вчасно.

– Міледі, – ледь я дозволила увійти, промовив незвично знервований дворецький. – До вас… відвідувачі.

– Зараз? – мазнувши поглядом по настінному годиннику, що показував восьму ранку, я не змогла приховати власного здивування. – Втім, жодної різниці коли. Я нікого не приймаю. Сьогодні так точно.

– Я не маю права вам радити, міледі, але… – дворецький стиснув губи на мить. – Вам краще прийняти цих гостей.

– Хто? – розгубивши останні краплини спокою, запитала я. Хоча в глибині душі і без того чудово розуміла, кому спало на думку навідатись до мене о цій годині.