Розділ 5. Та, що співає для тіней

– Бердней? Впевнений? – Адам дивився на кузена, що з емоційністю крижаної брили вп’явся сліпим поглядом у вогонь, ніби міг його бачити, час від часу прикладаючись до склянки з віскі. – Цього бути не може. Бердней… Та ні… Вона все ж шляхетного роду і… співачка?

– Гадаєш, я не лише осліп, а ще й оглух і з глузду з’їхав? – дещо роздратовано поцікавився Честер.

Зізнатися, Адам уже давненько саме так і вважав. І не лише він.

Чи не тому Орден відправив якнайдалі старшого Таурена, найсильнішого і найвправнішого із Заклинателів, котрий на Вивороті провів більше часу, ніж у рідному маєтку? Ні, Адам чудово розумів, що причина не так у геть зіпсованому після того фатального бою характері брата. Складно розповідати юним Заклинателям про подвиги і славу, ставити в приклад живу легенду, коли ця легенда скалічена, зламана і зла на весь світ. Ще й з дивними ідеями та бажаннями.

Але ж і Чес не намагався налагодити стосунки з Орденом.

Звісно, Адам знав, що Чес не відмовиться від своєї ідіотської самогубної затії. Він і сам би не відмовився, хоч і був у рази слабшим, а на Вивороті йому доводилося бувати не так часто. Надто цінними стають почуття після повернення, надто п’янкими. Від подібного не здатен відмовитись жоден Заклинатель. Щоправда, Адам завжди вважав, що Чес непідвладний людським почуттям. Надто стриманий, надто холодний. Крижана брила, а не людина. І тут таке…

Що ж, десь у глибині душі Адам навіть радів, що брат ще здатен на людські почуття та емоції.

Але ж можна було зробити все… без скандалу. Зрештою, тут не Виворіт, а вищий світ: правила, порядок… А Менді з Ліз цього сезону вийшли у світ і мають ще якось вийти заміж до того, як…

Адам зітхнув, потерши втомлені очі, і заповзявся згадувати все, що знав про Бердней.

– Гаразд… Гаразд, припустімо, що тобі не почулося і голос Ейверлін Бердней та Ейвері Пташки належить одній і тій самій жінці… Прокляття, я навіть уявити цього не можу, Чесе.

– І що так рішуче повстає в тобі проти цієї думки?

– Все. Ти її просто не бачив. Сірішої миші і не вигадати, – видихнув Адам.

Але на губах Честера зазміїлася зверхня, поблажлива й неймовірно дратівлива усмішка. Мов Адам – немовля, а не дорослий лорд та Заклинатель.

– Щось іще? – ліниво зробивши ковток зі склянки, поцікавився Честер так, ніби все почуте було дурницями, не вартими уваги.

– Бердней не може бути співачкою, – впевнено промовив Адам, пригадавши нарешті, чому все в душі повстає навіть від натяку на те, що Чес має рацію. – Вона й не говорила, здається, років до тринадцяти. Чи то п’ятнадцяти…

Історія юної леді Бердней, зіткана зі щебету сестер, котрі страшенно любили плітки і не соромилися перебирати їх навіть у його присутності, постала в пам’яті досить живо. Здається, вона прогриміла у столиці жахливими, моторошними подробицями ще років із десять тому. І Адам пам’ятав дещо. Може, без подробиць і не надто яскраво, але й за це варто було подякувати говірливості сестер.

Впевненість Честера Таурена ледь не вперше дала тріщину. І Адам заледве стримався, аби не зітхнути з полегшенням. Зараз він навіть не знав, що гірше: актрисулька чи леді, котра має репутацію божевільної.

– Причина? – сухо, мов вимагав звіт у підлеглого, запитав Честер.

Адам поморщився. На подібний стиль розмови Чес переходив лише тоді, коли нервував. Ніби відновлював контроль так, як звик. Якби йому повідомити, що казарми й наказів Адаму в житті й без кузена вистачає?

– Напад Тіней, – все ж відповів молодший Таурен. – Їй було десять, здається. Чи щось близько того. Лорд Бердней, старша його донька Равена й молодша Ейверлін прямували із заміського маєтку назад у Кторн. Напад стався в Карвейському лісі. – Адам насупився, намагаючись пригадати, що ще знає про леді Бердней. Засумнівався, бо решта інформації мала надто сумнівний характер, але все ж поділився з кузеном: – Подейкують, що коли дівчинку знайшли, вона сиділа в снігу, тримала мертву сестру за руку і співала їй колискову, – сказав, і самому стало моторошно. – Сам розумієш, після такого про який Театр Тіней може йтися? Та вона й власної тіні мала б сахатися…

Склянка в руці Честера скрипнула чи то тріснула, відблиски від вогню із каміна розсипалися по стінах. Але Адам навіть вгадувати не взявся б, про що подумав цієї миті кузен. Тому просто продовжив:

– Подейкують, що картина, котра відкрилася пошуковій групі, що знайшла-таки Берднеїв, була настільки моторошною, що дорослі чоловіки тиждень не могли прийти до тями. Дівчинка ж захворіла після цього. Тяжко. Мало хто вірив, що вона одужає. Але лорд Вейренгай, друг сім'ї, нагнав найкращих цілителів із Ордену.

На цих словах Чес не стримався й скривився, висловивши цим усе, що він думає про Вейренгая та цілителів. Тих самих, що на різні лади обіцяли йому повернути зір. Але Чес знав, що повернути очі можна, лише знову зустрівшись із тією ж тінню. Тією, що змогла втекти від нього, прихопивши його очі із собою.

Від згадки нестерпно заломило у скронях і занило в грудях. А ще почувся шепіт голосів із різних кутів його будинку.

– Допомогли? – повернувшись до теми розмови, запитав Честер. – Цілителі допомогли?

– На ноги підняли, – промовив Адам. – Втім, дівчинка оніміла. Зовсім. І якби ті, хто її знайшов, не клялися, що чули її спів, то вирішили б, що голос у дівчинки вкрали тіні. А так… застуда, потрясіння, котре не кожен дорослий перенесе з гідністю… – Адам помовчав, але все ж додав: – Принаймні, подейкують, що старша леді Бердней сили волі, достатньої, аби пережити горе і не зламатися, у собі не знайшла.