Розділ 4. За високими стінами, за зачиненими дверима…

– Міледі, – покоївка моєї матері кинулася до дверей, приймаючи плащ, капелюшок та рукавички, обігнавши похмурого дворецького так вміло, як уміють лише досвідчені слуги. – Міледі…

Я скосила погляд на ще досить міцну, але вже літню жінку, відчуваючи, як від тривоги стиснуло серце, а у роті пересохло.

Що сталося? Чому вона так старанно відводить погляд?

Я могла б запідозрити, що причина в мені. І подумки відтворила все, що відбулося протягом цього вечора.

Але на думку не спало нічого. Дорога від театру до маєтку герцогині була, як кажуть на Сході, «гладка, мов шовкова стрічка». У те, що відлучалася я виключно подихати повітрям у саду, повірили всі. Ну, або вдали, що повірили, адже й уваги не звернули на моє зникнення. Сіру й непримітну, трохи дивну спадкоємицю дому Бердней намагалися не помічати. І мені доводилося докладати неймовірних зусиль, аби не видати всього того, що я відчувала до цих людей.

О! Був би живий батько – за мою руку і можливість поріднитися з нашою сім’єю кавалери б билися. А так… Навіть статус єдиної спадкоємиці роду не міг затьмарити тієї лячної репутації, що, мов шлейф із траурного мережива, тяглася за молодшою леді Ейверлін Бердней. Тобто мною.

Втім, не скажу, що мені таке бажання «не помічати» було не на руку. Увага цих людей – це те, що мене обтяжувало. Лише пліткарки пильно стежили за дверима, аби точно впевнитися, що в саду я, як і запевняла, справді дихала повітрям, а не влаштувала побачення з кавалером, розтоптавши залишки своєї репутації.

Тож чи варто говорити, яке полегшення я відчула, коли тітонька Жаннет, зронивши тихе і сухе «поминки мого колишнього чоловіка і то були веселішими», з осяйною усмішкою подякувала за чудовий прийом господиню дому і повідомила, що ми втомлені і з жалем мусимо покинути прийом.

І майже в дверях сталося те, від чого моє серце на мить зупинилося, а потім зайшлося, мов скажене.

Мов наживо переживаючи цю мить жаху і захоплення, я навіть заплющила очі, вчепившись до хрусту у віяло, котре все ще стискала в руках.

Ніби от знову відчиняються навстіж двері й до зали з лінивою грацією ситих хижаків входять вони – Таурени. Обоє високі. Наділені фамільними рисами обличчя: вперте підборіддя, різкі гострі вилиці, чорні очі й рівні носи. І все ж у Адама – а судячи з живого погляду синіх очей, це був саме він – риси обличчя були мʼякшими, а шкіра не такою засмаглою. А от Честер…

Руки затремтіли дужче.

Честер Таурен був мов висічений із каменю – різко, але вміло. І емоцій на його обличчі було не більше, ніж у статуй, що прикрашали сад герцогині. Але разом з тим у ньому було щось… знайоме. Та ж визолочена вітрами Вивороту шкіра. Та ж сила, що ховається за вивіреними рухами. І навіть сліпоту свою він ніяк не виділяв, але й не ховав. І вже за це його варто було поважати.

– Лорди, – схилилася у низькому реверансі тітонька, висловлюючи почесті не стільки титулу, скільки заслугам Заклинателів.

І мені не лишалося нічого іншого, як наслідувати її приклад. Навіть попри те, що серце стискалося від тривоги і поганого передчуття. І на Честера Таурена страшно було навіть погляд підняти.

– О, леді Еллерон, – просяяв щирою усмішкою молодший як за віком, так і за родом Таурен. – Нарешті вирішили вивести у світ скарб Берднеїв?

– Моя люба небога, леді Ейверлін Бердней, – якомога ласкавіше промовила тітонька, зиркнувши на мене і чекаючи належних до нагоди запевнень про неземне щастя особисто познайомитись зі знатними лордами. – Лорд Честер Таурен. Лорд Адам Таурен.

І мені до щему в грудях закортіло вдягнути маску, підхопити сукню і, махнувши віялом, опустити завісу, відгородившись від цієї невмілої і такої нецікавої вистави. Але все ж начепила усмішку. І все в тому ж реверансі промовила тихо, намагаючись вдати соромʼязливу і непомітну:

– Я безмежно рада знайомству зі шляхетними лордами та опорою і щитом нашої Імперії, – промовила я, мов старанна учениця на уроці.

І здавалось би все. Кілька слів у відповідь – і ми могли спокійно покинути маєтку герцогині. Але пауза, котру мав би заповнити ввічливою реплікою Честер Таурен, затягувалася так, що я мимоволі занервувала. Але погляду підняти все одно не наважилася.

– Лорд Таурен радий знайомству, – запевнив Адам Таурен, аби бодай якось врятувати ситуацію. – І від себе особисто маю сказати, що захоплююся вашою неймовірною красою, леді Ейверлін.

Що ж. Сподіваюся, що лорд Честер Таурен, Заклинатель Тіней і перший меч Ордену… колишній перший меч, просто скориставшись своїми привілеями, не звернув уваги на якусь там… Бердней.

Не хочу і не буду мати справ із Заклинателями. Ніколи і ні за що!

– Просимо вибачити нам, лорди, – чуйно впіймавши настрій розмови, промовила тітонька Жаннет. – Але нам час. Юна леді не звикла до гамірних прийомів. Вони її втомлюють.

– Звісно, – зронив задумливо Адам. – Не маю права вас затримувати, міледі.

Я поспішно і мовчки опустилася в реверансі, ледь стримуючись, аби не видати недоречною поспішністю свою нервозність. І лише вислизнувши на ґанок, вдихнула свіже морозне повітря.

Сподіваюся, минулося. Не міг же він впізнати мій голос? Не міг! Зовсім ніяк. Він чув її спів, але навряд чи пов’яже якимось чином співачку з театру і леді Бердней.