Розділ 3. Ховаючись серед тіней

Аплодисменти. Овації. Захоплення. Я купалася в цьому, п’яніючи від дивовижних відчуттів. Квіти й листівки летіли на сцену. Магічні феєрверки вибухали над головою, іскри збиралися в маленьких пташок і підіймалися під купол театру.

Як я любила театр! Обожнювала його ще з того часу, коли в ці стіни мене привела мама. І часом здавалося, що десь там, у залі, вона захоплено спостерігає за моєю грою, слухає мій спів і пишається. От вона б точно мною пишалася.

Завіса опустилася. Пара тіней одразу ж спустилася, аби зібрати квіти, листівки та подарунки. І ми дружно відступили за лаштунки.

– Ти була неперевершена, кохана, – грайливо торкнувшись губами кінчиків моїх пальців, відзначив мій незмінний сценічний коханий. В його синіх очах блищав той самий азарт, що й у моїх грудях. – Але…

– Давай без «але», – втомлено відмахнувшись, попросила я, прийнявши у тіні келих із грогом. – Я – неперевершена. Ти – неперевершений. І якби не ми, то театр давно б зачинився. А тіні повернулися б у Пітьму.

– З твоїм цинізмом навіть моїй столітній бабусі не зрівнятися, – блиснувши шалено манливою усмішкою, зауважив Ліам. – А вона – криміналіст у відставці. За життя багато на що надивилася.

– О, трупи не настільки страшні. Вони принаймні не намагаються маніпулювати живими, погрожуючи знищити їх як особистість, – скривилася я, зробивши ще ковток пряного напою.

– Чи тобі боятися знищення? Кохання моє, твій голос виведе тебе з будь-якої пітьми, – промуркотів Ліам, подавшись вперед, ніби намагався поцілувати.

Але вмить отримав віялом по носі. Мов цуцик, що надто розгулявся і переступив межу. Він одразу ж удав із себе глибоко ображеного, чим особисто мене тільки розсмішив.

– В тебе неймовірний сміх, Ейві, – зауважив він. – Тобі варто частіше сміятися.

– Були б приводи, – зітхнула я, крокуючи далі коридором, огинаючи декорації і намагаючись не зачіпати заклопотані тіні.

Майже прозора леді в сукні позаторішньої моди, з корсетом і пишною спідницею, заступила мені дорогу. Втім, почувши останню фразу, відчитувати мене передумала.

– Місіс Даткель чекає на тебе, Ейві, – зронила вона. Це була ледь не єдина тінь, здатна говорити не уривками в одне-два слова. Їй і доводилося розносити повідомлення театром. – І краще не барися. Нам усім довелося понервувати через твоє запізнення.

Моя усмішка дещо втратила сяйво. Я запитала дещо роздратовано: – Навіщо? – і зробила ще ковток грогу. Відставила келих прямо у простір, точно знаючи, що тіні його підхоплять.

Тінь зиркнула по сторонах, але все ж подалася вперед і відповіла: – Тебе хоче бачити якийсь лорд.

– Яс-сно, – прошипіла я, розізлившись на власницю театру. Схоже, лорду відмовити місіс Даткель не насмілилася. Але й не спустилася сюди з ним. Отже… – Ти мене не застала. Я вже покинула стіни театру.

– Він Заклинатель, Ейві, – зітхнула Тінь. – Я все одно йому все розповім, якщо він того забажає. Тож… місіс Даткель не буде проти, якщо ти візьмеш кілька вихідних.

Слова обпекли жаром безвиході. В грудях стало тісно від відчаю. Переді мною ніби зачинилися єдині двері до свободи, і всі барви світу вмить потьмяніли. Але тінь мала рацію.

– Хто саме із Заклинателів? – глухо запитала я.

– Таурен. Адам Таурен, – відповіла тінь, і від хвилювання контури її силуету розмилися.

– Що від тебе треба Заклинателю? – стривожився Ліам.

«Я. Йому потрібна я. Точніше, навіть не йому…» Але Ліамові я про це говорити, звісно ж, не стала.

– Дякую за своєчасну пораду, – ледь схиливши голову в бік Тіні, зронила я.

Тінь кивнула, не поспішаючи розчинятися й передавати повідомлення. А я швидко підняла руки, знову віддаючись магії тіней і золотому сяйву. Приймаючи плащ у своєї камеристки, затрималася лише на мить, відчуваючи незрозумілу тягучу тривогу у грудях. І відчуття, що більше мені сюди не судилося повернутися.