Розділ 2. Світло твого голосу

– Чесе, ти можеш бодай удати, що слухаєш мене? – роздратовано прошипів Адам, кузен та найближчий друг легенди Тіньової варти – Честера Таурена.

– Слухаю, – коротко кинув лорд Таурен, заплющивши непотрібні тепер очі й відкинувшись на спинку мʼякого стільця.

Його загострений після того фатального бою слух виокремлював голоси та інтонації; уява легко створювала образи, і вистава набувала змісту та об'єму. Йому подобалось. Втім, чекав він не цього.

– Ми зобовʼязані зʼявитися на прийомі леді Тайвер. Вона організувала його з єдиною метою – продемонструвати тобі найкращих наречених…

Тихий сміх обірвав завзяту промову кузена на півслові. Адам шумно засопів, очікуючи чергових заперечень брата.

– Цікаво, яким чином вона це зробить? – ховаючи за їдким сарказмом злість, запитав Чес. – Поверне мені зір виключно задля того, аби я обрав майбутню леді Таурен?

– Не перекручуй! Ти чудово розумієш, що я хотів сказати. Роду потрібен спадкоємець…

Адам збирався сказати ще дуже багато про обов'язки роду, про те, що Чес – останній Таурен, і це відповідальність, з якою він мусить рахуватись. І взагалі – не він перший і не він останній, кому доведеться пов'язати життя з некоханою жінкою. Достатньо, по суті, аби вона не була відразливою для нього.

Але короткий жест змусив Адама затнутися не лише на півслові, а й на напівдумці. Удар барабана. Мелодія струнних. І… голос.

О! Вона не співала – вона жила своїм співом. І ця жага до життя, свободи й польоту передавалася кожному в залі. Пальці Честера стиснули підлокітники, аби не видати хвилювання, що охопило його з першого звуку, першого подиху…

Чес не почув би більше нічого, навіть якби захотів. Її голос – глибокий, грудний, з легкою вібрацією – був єдиним, що змушувало затамувати подих. Від нього тілом бігли мурахи, а серце в такт йому то завмирало, то мчало, як навіжене.

Цей голос став для Честера Таурена єдиною причиною підійматися з ліжка вранці й доживати до вечора. Він став сенсом життя і навʼязливою ідеєю. З кожним днем усе важче було дочекатися миті, коли пролунають звичні акорди й він почує її… Ту, що прикрашає його абсолютну Пітьму.

– Я хочу її, – хрипко, ледь чутно, аби не проґавити ані звуку, прошепотів Чес, щойно вступила чоловіча партія. – І тільки її.

Гучний вдих видав стримуване роздратування Адама. Але говорив він настільки спокійно, що стало зрозуміло – він ледь тамує лють.

– Гаразд. Наскільки? Ніч? Дві? Можливо… кілька? – сухо і по-діловому уточнив кузен.

– Назавжди, – глухо промовив Таурен. – Я хочу її назавжди. І дітей хочу від неї.

– Здурів? – зірвався-таки Адам. – Візьми її коханкою. Нароби бастардів… Можеш навіть визнати їх, вписати в заповіт. Але…

– Вона стане леді Таурен і матірʼю моїх дітей! – жорстко відрізав Честер.

Адам запнувся. Почервонів. Здавалось, він от-от зірветься, спустить із повідка силу і рознесе тут усе до дідька.

– Діти актрисульки? Та їх ніколи не визнають…

І знову її партія, через яку Адам змушений був замовкнути в безсилій люті, розглядаючи майже блаженний вираз обличчя кузена. Він намагався придумати бодай якісь аргументи, але одного погляду на брата вистачило, аби зрозуміти: той не почує.

– Ти не маєш права так ганьбити весь рід, – глухо промовив Адам. – Просто не…

– Я забагато зробив для роду. Сім’ї. Імперії. Ордену… для всіх, крім себе. Час і вищому світу прогнутися під мої бажання, – сухо відрізав Чес. – Я хочу її. І ти мені її доставиш, Адаме.

Адам набрав повні груди повітря. Але… про що говорити з одержимим?

– Добре. Але до цього ти відвідуватимеш усі заходи, на котрі тебе запрошуватимуть, і поводитимешся як належить главі роду. Дозволь мені бодай сестер видати заміж до того, як репутація сімʼї перетвориться на пил.

Честер лише кивнув, знову відкинувшись на спинку стільця і буквально пропускаючи найменший звук голосу Ейвері Пташки крізь себе.

Так… вона повинна належати йому. І співати тільки… для нього.