Розділ 1. Шовк і крила

Цок… Позолочений настінний годинник відміряв ще хвилину найнуднішого прийому за весь сезон.

– Подейкують, що лорд Таурен втратив зір у бою, – обмахуючись віялом, голосно шепотіла леді Рендакрі.

– Ох. І все настільки серйозно? – ховаючи за вдаваною уважністю жадібну цікавість, подалася вперед підстаркувата любителька пліток – леді Марейн.

– Більш ніж. Цілителі прогнозів не дають. Втім, це не смертельно. На ці… ну, ті самі… функції, – леді Рендакрі виразно опустила погляд, і баронеса Лорей, що до цього прислухалася до розмови старших жінок, густо почервоніла. – Не впливає, загалом. Він одружується. Рід потребує спадкоємця.

– Залишається тільки поспівчувати його майбутній дружині, – виблискуючи гарячковим поглядом, удавано зітхнула леді Марейн. – Вже відомо, кому випала ця сумнівна честь?

– Хм… Сумнівна? – піднявши підборіддя, постукала по долоні вдова герцога Тайвера, навіть не намагаючись удавати, що не підслуховувала. – Титул, влада, гроші… Чоловік, здатний продовжити рід, але якому байдуже до зовнішності обраниці. Та за нього перегризуться всі дебютантки цього року. Та що там… всі, хто взагалі має найменший шанс вийти заміж.

«Не всі. Я, до прикладу, взагалі заміж за лорда не бажаю».

Цок… Минула ще хвилина. І я ледь стрималася, аби не застукати нервово підбором по натертому до блиску паркету.

– Можливо… Якби не один нюанс, леді Тайвер, – зі зверхністю людини, котра знає значно більше за інших, промовила леді Рендакрі. – Лорд зачастив до театру. І подейкують, що серце його давно належить одній співачці… як там її…

Леді зробила знак рукою, ніби просила допомоги, аби пригадати ім’я «низькопробної актрисульки». А я ледь стримала усмішку. Ім’я саме цієї співачки було на вустах у всієї столиці. За квитки на її концерти билися у прямому сенсі слова. А за можливість дізнатися, хто ж ховається під маскою, журналісти продали б не лише тіло, а й душу. Тому гра підстаркуватої леді була геть смішною.

– Ейвері, – люб’язно підказала баронеса Лорей. – Ейвері Пташка. Втім, ніхто не знає, хто вона насправді. І який має вигляд…

– Тобто, до всього, вона ще може бути й потворною, – скривилася леді Марейн.

– Але ж… він все одно не бачить… – не втрималась я від колючого зауваження. – Яка різниця, потворна вона чи красуня неймовірна?

– Але ж здоровий глузд при цьому лорд не втратив! Не смішіть мене, – фиркнула герцогиня, підхопивши келих з таці, яку саме проносив повз офіціант. – Ніколи лорд не візьме за дружину співачку.

– І все ж… ніхто не знає, хто під маскою, – обережно вставила баронеса Лорей, не бажаючи відмовлятися від уже створеної в уяві історії кохання, котре перемагає все. – Може так статись, що вона… леді.

– Тим гірше для неї, люба, – відрізала стара пліткарка Рендакрі. – Леді не співають задля розваги… натовпу! Боюсь, вже цей факт знищив би її для вищого світу. Від її репутації в такому випадку й сліду не лишилося б, і заміжжя їй взагалі не світило б. Жоден лорд і не глянув би в її бік, а простолюдин їй просто не по рангу. Тож…

Я криво всміхнулася. Неможливо було не визнати її правоту. Вищий світ не пробачає прагнення до свободи. Він заганяє леді і лордів в загострені, мов леза, рамки. І одного необережного руху вистачить, аби напоротись на них і впасти замертво. Але…

– Але… невже спів – настільки принизливий? – зовсім розгубилася баронеса Лорей.

– Не спів, дитино, – поблажливо промовила леді Редакрі. – А… театр. Та й самі вистави там… обурливі!

Яка неймовірна обізнаність для тієї, хто так демонстративно й непримиренно ненавидить театр. Адже неможливо ненавидіти те, з чим не мала справи особисто? Можливо, леді ненавидить те, чого палко жадала, але так і не змогла отримати?

Втім, уголос я цього, звісно, казати не стала.

Цок… Подих на мить перехоплює… Удари курантів… Час!

Зміна мелодії. Нові пари виступають в центр зали. А я… Плавний крок назад. Непомітний знак камеристці, що чекала за портьєрами. Кроки швидкі. Жодних затримок. Виважений до секунди темп. Ідеально вивірений план.

Вихід для прислуги. Темний плащ. Чорний найманий екіпаж. Маска, що вже рік приховувала мою особистість.

Чіткість… Спокій… Розрахунок. Тільки те, як віяло стискалося в долоні, видавало хвилювання, з яким я відраховувала секунди. І все ж судомне зітхання вирвалось з грудей у мить, коли екіпаж все ж зупинився.

Усміхнулася, вдихнувши на повні груди. І крізь чорний вхід Театру Тіней прослизнула та, що вже рік була темою номер один у всій столиці і далеко за її межами. Ейвері Пташка – наймагічніший голос, котрий доводилось чути присутнім.

Кілька швидких кроків темним коридором. Скинуті до стелі долоні. І… 

– Прийшла… 

– Ти тут… 

– Встигла…

І чорний плащ впав на руки моїй незмінній помічниці – Ліден, що крокувала за мною слід у слід. Золоте сяйво огорнуло мене, на мить забиваючи подих. Заіскрилась блакитна стримана сукня, перетворюючись на щось сороміцько-відверте: з глибоким декольте, спідницею з мережива і таким кроєм, що підкреслював кожен вигин тіла. Моя сценічна сукня кидала виклик суспільству вже одним своїм вогненно-червоним кольором.