***

Чонін прикріплював різнокольоровими шпильками кожну маленьку записку, яку залишав йому Синмін. Це було їхньою традицією.

"Доброго ранку", "Ти сьогодні чудово виглядаєш", "Поснідав" і т. д. З часом цих клаптиків паперу стало так багато, що й місця на стіні не залишилося, та одного дня Синмін не залишив йому нічого. Стіл був пустим, і самого хлопця в університеті теж не було.

Він зник.

І не на один день, а на довгих п'ять років.

Стіна з записками стала пустою, бо в пориві злості Ян зірвав їх усіх та порвав, а потім довго плакав намагаючись зібрати до купи.

Чонін перестане чекати, і вдивлятися в обличчя кожного перехожого, шукаючи у ньому знайомі риси обличчя. Парубок змириться з своїм існуванням та намагатиметься жити. Та все йде шкереберть, коли одного дня на порозі його квартири стоїть Синмін з букетом улюблених квітів Яна.

Чонін оторопіло дивиться на Синміна, який здається йому примарним образом з фантазій. Він автоматично забирає квіти та занадто сильно стискає їх у руках.

– Привіт, – чується тихе, - вибач, що так неочікувано з'явився...

– Забирайся, – тремтить від гніву Ян.

– Що? – не чує його Кім.

– Я сказав тобі забиратися туди, звідки ти прийшов! – майже кричить, з сльозами на очах.

– Але ж, я прийшов вибачитись, все пояснити, Ієнні...

– Не смій, мене так називати, – він б'є хлопця букетом в груди. – Іди геть! Я не хочу тебе бачити, – нещасні квіти розсипаються пелюстками по підлозі, а Чонін не зупиняється допоки від букету не залишається нічого.

Він кидає залишики Міну під ноги та різко зачиняє двері, не даючи можливості юнаку хоч щось пояснити. Що він про себе думає? Зник п'ять років тому, а тепер нежданно негадано з'являється перед ним і думає, що Чонін плакатиме від щастя?! Смішно. Бо він плаче від палкої образи, що випалює груди та стискає горло, не даючи можливості нормально вдихнути. Він ридає, закриваючи обличчя руками, неначе маленький. Адже колись він віддав цьому юнаку своє серце, а Синмін пішов і нічого не пояснив, а тепер вже Чонін не хоче слухати його не потрібних виправдань. Хлопець давно перестав чекати, тож навіщо зараз розривати старі рани?

Ян заспокоюється близько години, відганяючи від себе тривожні думки. Але заснути спокійно так і не зміг. Крутився майже всю ніч та не знаходмв собі місця.

А зранку спокійно йде на роботу, проходячи по килиму з пелюсток, який розкинувся під вхідними дверима квартири. Старанно робить вигляд, що це ніяким боком його не обходить. Хоч гіркий післясмак, від несподіваної зустрічі залишається.

Коли Чонін купує каву до нього приходить смс: "Прошу давай поговоримо, я все поясню, а тоді будеш приймати рішення, будь ласка". Парубок прекрасно знає, хто відправник, і якщо спершу хоче заблокувати його номер, то трохи замислившись відповідає, що їм немає про що говорити, бо минуло надто багато часу. Але Синмін впертий, як баран. Тому зрештою, вмовляє Ієна на розмову, не довгу, але це краще ніж нічого.

– Кажи коротко і по суті, – його тон сухий і ріже, неначе гостре лезо, але Кім всіма силами намагається ігнорувати це.

– Пробач, що я зник, нічого не пояснив, і не виходив на зв'язок всі ці роки, але справа в тому, що у моєї сім'ї почалися проблеми з фінансами. І ми були змушені повертатись назад в Австралію, до бабусі й дідуся. Але мені було занадто соромно казати тобі про це, адже я мав бути ідеальним у твоїх очах. Тому тихо поїхав, і картаю себе за це досі. Коли став старшим, то соромно вже було за свої дії тоді, тому я боявся дзвонити чи писати тобі. Розумію, якщо ти мене не пробачиш, але дякую, що хоча б дав шанс розповісти про мій ганебний вчинок до кінця, – він видихає під кінець розповіді, та не підіймає очей до Яна, який мовчки продовжує пити свою каву. Здається він зовсім не зацікавлений, але цей парубок дуже добре вміє приховувати емоції.

– Твоя мама з татом в порядку? – тихо питає, розглядаючи пейзаж за вікном.

– Що? А, так все гаразд, дякую. Зараз ситуація стала набагато кращою, але Чоніне, хіба ти не кричатимеш на мене? Не будеш бити чи проклинати? – обережно питає, все ж підймаючи очі до лиця хлопця.

– А сенс, Синміне? Вже стільки років минуло, я майже забув тебе. Та й нові стосунки мав. Але так чи інакше дякую, що розповів, бо я винуватив себе у цій ситуації. Думав, що зробив щось не так, і це образило тебе настільки, що ти зненавидів мене, – сумно всміхається кутиками губ, а Синмін протестуюче махає руками. Схоже вони помінялися ролями, адже це Кім завжди був спокійним, а Ян – емоційним.

– Ні, все не так. Я кохав тебе більше за життя, Чоніне, але був дурнем, і...

– Страшенним егоїстом, – доповнює його Ян.

– Так, мені прикро що так сталося. Якщо зможеш, то пробач мене, благаю, – він хапає юнака за руку, та різко відпускає, ніби обпікаючись. – Ох, я не мав цього робити. Сподіваюсь ти будеш щасливим, Чоніне, бо я не зміг подарувати тобі того самого щастя зі мною, тож можливо хтось інший це зробить за мене, – трохи шмигає носом, але всіма сила намагається приховати сльози, що застилають його очі.

– Не зробить, Синміне, – спокій парубка вбиває Кіма. – Бо я так довго чекав на тебе, що розівчився кохати ще когось окрім тебе, на жаль. Але ми напевно не побудуємо стосунків разом. Занадто змінилися...

– Та можливо є хоч крихітний шанс? – з надією питає брюнет, стираючи солоні доріжки зі щік.

– Я в істериці здер зі стіни всі твої записки, але склеїв назад, щоб колись віддати їх тобі, або ж спалити, якщо ти не з'явишся. Синміне шанс є завжди, все залежить від того, як ти ним скористаєшся, – хлопець підіймається з-за столу. – Дякую, за відвертість, та за каву, було справді смачно, хоч і трохи гірко, – сумна усмішка торкається його вуст коли юнак йде на вихід.

– Чи можу я прийти, і забрати свої записки? - тихо лунає в спину.

– Якщо я скажу, що чекатиму прийдеш?

– Прийду, але вже нікуди не зникну.

– Якщо так, то скористайся своїм шансом правильно, Синміне, бо іншого не буде, – він йде, а Кім усміхається, неначе дурник, бо знає, що не відпустить, і збере по цеглинці те, що зруйнував власними руками.