Глава 52

Півроку потому.

Офіціант приносить замовлення. Ароматне лате для подруги та холодний мохіто для мене. Я тисну склянку до чола… Ох, яке полегшення, потім жадібно п’ю. Подруга здивовано спостерігає.

— Я зроду так не хвилювалась, як на цій супер романтичній фотосесії, — здригаюсь, бо тілу й досі соромно.

— Але ж Янгол неймовірний вийшов, просто казковий! Як тепер дочекатись готових фотографій, — протягує замріяно, підіймає склянку й урочисто промовляє: — За нову Ольгу! Сміливу і рішучу. Я пишаюсь тобою, чесно!

— Це точно, дякую, — чешу ключицю, яка монотонно ниє.

Дивлюсь на своє зображення у дзеркальному екрані смартфона. Мені подобаються щічки, що з’явились від маминого розпланованого харчування. Навіть регулярні пробіжки їх не «струшують». Перевіряю чи не розтерся тональний крем на кругленькому рубці. Рука сіпнулась аж від шиї. Валентинка зойкнула:

— Вибач, ніяк не звикну. Мені досі моторошно думати, що ти могла загинути.

— Сподіваюсь, звикати не доведеться, — рахую подумки сеанси терапії й продовжую: — Куля ж пройшла на виліт.

Подруга морщить носик. Вона досі не знає подробиць, починає лити сльози ще на початку розповіді. Подумки змушую безіменний та мізинець таки зігнутись. Вони тепер «ліниві» у мене. Ось, порядок. Все буде гаразд.

Міський парк у квітні — прекрасний. Немає всюдисущого людського гомону і є можливість спостерігати за танком фонтану, сонячними зайчиками на мідних пам’ятках та лінивою природою, що прокидається чистою свіжістю.

Кожна наступна весна — окремий шанс почати все по новій. З чистого, крижаного листа. Так, можливо надто тепло чи занадто холодно, аж до приморозку, але щороку нова спроба, що розквітає неповторною красою.

— То коли ластівки «битимемо»? — Валентина мружить ідеальні стрілки.

— Ластівки — це усвідомлена свобода, — подруга закочує повіки й повторює зі мною в унісон.

Усміхнутись не виходить. Тільки протяг у душі, наче кватирку відчинила. Ховаю ніс у склянку з мохіто. Валентина зітхає:

— Ви маєте бути разом… Може поговорите нарешті?

— Ні, не потрібно. Він четвертий місяць панічні атаки лікує.

— Ти знову за своє?! — роздратовано барабанить нігтиками по столу. — Бойко зараз в Одесі?

— Знаю тільки, що терапію з психологами проходить … — сльози сковують горло. Злісно тицяю кубики льоду коктейльною трубочкою.

— Ти не винна...

— А хто?! — голос зривається. — Я його довела до зриву.

— Ну таке ще скажи! Це Борис — козел. Взагалі вся їхня сімейка. Звалили все на тебе і живуть — ні слухом, ні духом!

— У мене тільки фонд, не скажу, що мені важко. Тим паче татко все контролює, — в думках тисячу разів дякую татові, який одразу ж кинув роботу і взявся перевіряти документи фонду і мою відповідальність. — І Софія теж зі мною… От Сашко працює, розриваючись. Тільки у Коблево скільки справ. А у нього малеча ще народилась… Іноді здається, він ненавидить мене і спілкується тільки тому, що я визнала своє «необережне поводження зі зброєю».

Євген беззвучно з’являється поряд і шепотить про батькове прохання зайти до фонду у справах. Поки відповідаю своєму помічнику-другу-охоронцю, помічаю як Валентина вишкіряється і підстрибує на стільці, притримуючи маленький животик.

— Обережніше, — я заклякла від її дій. — Немає Дениса поряд на твою голову.

— О, так! Хто ж знав, що моєму старому перцю не вистачало ще однієї дитини для цілковитого спокою, — вона тицьнула вказівним пальцем в небо. — Скільки разів повторювала і повторюватиму: у відносинах головне говорити одне з одним. Нехай навіть на підвищених тонах.

Мене обпекли її слова. Я весь час плекала сумніви, виправдовувалась пошуками відповідей у чужих відносинах, не дбаючи про мої з Дмитром. Що ж… Добре, що так «вдало» себе підстрелила. Завжди уявляю, як поцілила тоді у надокучливого ворога... Переможно усміхнутись знову не вдається.

— То що сталось, що ти стрибаєш, як м’ячик? — тягну мохіто.

Валентина на мить завмирає і випалює:

— Він вподобав твої фото!

Дивлюсь на її білосніжних два ряди й не можу второпати. Ой!

— Ти що мої фото виклала в інстаграм!?

— Ну звісно ж! І процес фотографування. Ти така фантастична, Олюню.

— Валентино! Не називай мене «Олюня», — ціджу крізь зуби на вагітну панянку. — Ууфф, твоє щастя… у животі вовтузиться.

Ключицю обпікає вогнем. Розтираю, а потім згадую:

— Так що… Він бачив?

Подруга киває головою і демонструє вподобайку від Дмитра Бойка під моїми гарячими фото і короткий коментар «ідеально». Так широко усміхаюсь, що доводиться прикривати рот долонею. Перебираю пальцями підвіски на ланцюжку. Я так боляче сумую за Солодким…

— Подякуй.

— Що?

— Олю! Візьми телефон і подякуй Бойку за комплімент.

— Ні! Ні… Шо ти. Я не повинна з’являтись у його житті.