Глава 51

Вона роз’єднує зв’язок. Не можу думати про те, що з нею може щось трапитись. Він же не заважиться? Холод впивається в тіло ножами. Навкруг гул, він давить на голову. Викликаю тата. Не відповідає. У нього, напевне, слухання.

Кричу, як божевільна, перед замкненими дверима. Хто його зупинить? Саня? Євген? Я втрачаю час. Пальці не слухаються і постійно тиснуть на непотрібні кнопки у телефоні. Тисяча відкритих вкладок. Та що ж це! Жбурляю з розмаху телефон. Не можу думати, не можу стояти, дихати, діяти! Я ганчірка! Що я можу?! Уявляю дім без неї. Тата, чорного від горя… Цятки закружляли вихором перед очима і, вдаривши у груди, помчали до колін. Ноги підкосились.

Лежу на підлозі й… Дідько! Швидко знаходжу телефон, тисну на одиницю і чекаю. Не знаю, що має статись. Телефон блимає та гасне. Все? І що далі?!

Знову розтягуюсь на підлозі, тут саме місце. Час біжить галопом. Безперервно викликаю то маму, то Дмитра. У обох — тихо.

Дивно, я не відчуваю скутості чи бодай страху, що прокидався у безодні-прірві-ямі. Не хочу міркувати, якого кольору квіти насаджувати. Мені байдуже. Кому яке діло до мого тьмяного Всесвіту? Спина болить, некомфортно на підлозі. Я не на дні? Ні. Я тут. Можу діяти або скиглити…

Бити! Це я вирішила бити, доки він лежав на підлозі! І тепер ця нікчема погрожуватиме матусі?! Секунда чи дві моторошно, а потім зникає все навкруг. Тільки мамина підвіска золотиться перед очима. Перетинаю кабінет, відчиняю вікно. Оойй, п’ятий поверх.

— Ольго, ти там? — Саня смикає двері.

— Знеси ці двері, прошу! — не впізнаю свого голосу.

— Зносити то не мій стиль, а от… Відійди, я стрілятиму.

— Все! — шмигаю на підвіконня.

Декілька гучних пострілів, і шлях вільний. Кидаюсь стрімголов у двері. Саня підхоплює, оглядає мене. Кричу, що немає часу, і мчу коридором.

На вулиці — дощовий вихор. Стрибаємо в авто, я верещу на хлопця, що невинно кліпає і надто повільно пересувається.

— Що сталось? Поясни, — запитує, а мене бісить його спокій.

Швидко розповідаю, жестикулюючи та слинячись від перенапруження. Виявляється, коли надійшов сигнал від мене на телефони, Бойко проігнорував. Я хочу зрозуміти, як воно все, але не зараз. Саня телефонував йому. Марно. Тільки знає, що Дмитро пересувається десь в моєму районі.

— Потрібно додому! Мама після ринку додому повернеться, — розмірковую і вибухаю у лайці, коли усвідомлюю, що досі повземо, як черепахи.

Саня протягує телефон, на екрані якого блимає червона цятка.

— Він рухається до твого дому, Олю.

— Сашко, у нього зброя.

— Я зараз пацанів…

— Ні! Ні, я сама. Він послухає мене. Ти тільки пришвидшись. Будь ласка!

Не вірю, що Бойко спроможний перечити. Він повинен виконувати мої забаганки, прохання і накази. Я ж найголовніша для нього. Сенс його життя! Сам переконав у цьому. Я тремчу від гніву, мабуть, виглядаю зараз як розгніваний бик, вигадуючи лайливу промову для Дмитра.

Знову нестерпно довго минають хвилини їзди. Вистрибую на ходу з авто. Біля порогу мамина сумка, з якою вона ходить на ринок. Кричу щосили й у відповідь чую тихий стогін з кімнати. Мчу, наштовхуюсь на розбитий колаж у коридорі. Серце зривається вниз під шлунок і боляче гупає.

Відчиняю двері. Мама у кріслі, плаче. Бойко стоїть перед нею зі зброєю. Спокійний до жаху. Досилає патрон до патронника…

— Забирайся звідси, — хриплю від злості.

— Я завжди хотів відчути запах батьківського дому, родини… Заздрив тобі, коли підвозив чи чув ваші розмови, — втягує повітря і неспішно оглядається. — Я думав, що це лише вигадка. А виявляється, ні. Існує.

— Ти перейшов всі межі. Ти ненормальний, Бойко!

— А хіба я був нормальним? Дай відповідь, Олюню. Я намагався, так, — він, помітивши Саню у дверях, направив пістолет на маму. Той звертається стиха:

— Брате, давай-но я жінку потримаю в іншій кімнаті. Дивись, вона вже бліда. Не переступай межу.

— Все почалось з неї, розумієш? — жалісно вигинає брови, але за мить скаженіє: — Вийди! Я сам розберусь.

Саня намагається ще раз, але зброя переконливіша.

— Відпусти маму. Вона не винна. Немає винних, тільки твій батько! Він наразі спокійно відпочиває, а ми тут змагаємось за життя!

— Чому? Чому я маю тебе слухати?

— Бо я цього хочу, — вуста тремтять.

Він не слухає, отже, не кохає. Брехун! Здається, моя шкіра горить.

Дмитро знітився, ховає очі:

— Це не я почав.

— Отже, і не тобі вирішувати! Оглянься! Ти у моєму домі, погрожуєш моїй матері. Ти збожеволів?!

— Я хотів би зрозуміти твій страх, — заперечливо мотає головою. –— Я не знаю, як хвилюватись за матір. А знаєш чому?

Піджав вуста і тицяє пістолетом у маму. Вона тихо зойкає і продовжує непорушно сидіти, наче відпускає свої гріхи. Я відчуваю, як у горлі розбухає клубок безумства. Він солодкий з гірчинкою… Неймовірна насолода… Спокійно. Повітря нарешті шмигає до легень, і я промовляю: