Глава 50

…Мороз скрипить. Номер вкритий снігом. Від чистоти та блиску ріже очі. Тіло Елізи повністю засипане. Поряд Бойко хвацько працює лопатою, але сніг швидко тане на теплому тілі й багряна павутинка наполегливо просочується та розтягується у сторони. Шкіра на моїх руках надто тонка, тому сині вени й навіть найтонші капіляри чітко проглядаються.

Дмитро, що вмить виріс переді мною, поступово розчиняється на дрібні сніжинки, які починають кружляти навкруг хурделицею. Зціплюю кулаки, щоб втриматись на ногах від вітру. Хаос поступово віддаляється, утворюючи воронку, в середині якої я. Мені тепло і спокійно. Ніс лоскочить морозне повітря… «Олюню», — чую звідусіль…

Здригаюсь і хапаю повітря. Дзеркала на стелі відбивають м’яке світло.

— Знову поганий сон? — Бойко нависає наді мною.

— Та-ак, — намагаюсь вгамувати дихання. Всередині похололо, але щоки горять. Руки болять, я затиснула ковдру у кулаках.

Розглядаю у шестикутниках Фенікса, що повільно ковзає по тілу. Бойко цілує, ледь торкаючись вустами. Цікаво, коли й чому він зробив це татуювання? Невдоволено зітхаю, і хлопець миттю зосереджуються на моєму обличчі.

— Тобі не подобається?

— Подобається… — проводжу пальцем по ямці над губою й окреслюю його вуста.

— І стеля подобається? — насмішкувато продовжує.

— До бісиків, — обоє сміємось. — Навіть обожнюю цю можливість.

— Я ж казав… І решта теж з часом здаватиметься буденним і приноситиме задоволення. Обіцяю.

Мені байдуже до його слів. Бойко робитиме те, що я скажу. Посміхаюсь йому у губи. Абсолютно комфортно.

Будильник м’яко грає, збільшуючи гучність. Дмитро вимикає і береться за ноутбук.

— Я каву приготую, — підводжусь.

— Я сам. Хвилинку тільки.

Він зосереджено шмигає пальцями по клавіатурі, підводить погляд і ніяковіє.

— І чому тобі не спиться? — сідаю навпроти.

Він завмер, змірює поглядом і, запинаючись, відповідає:

— Робочий день няні закінчувався тоді, коли я лежав у ліжку з книгою казок в руках. Часто вона йшла, не дочекавшись мого сну, — крутить дріт від ноутбука, — я вірив, що якщо раніше прокинусь, то й вона раніше прийде… — пошепки закінчив.

— Вона приходила раніше? — затамовую подих.

— Ні. Завжди рівно о 7:30. Я тобі заважаю? — винувато зиркає з-під брів.

— Ні! Ні, звичайно. Але я хотіла б, щоб ти забув цю звичку.

Він киває й вимикає будильник, зітхаючи. Обціловую його голову і вмощуюсь на груди.

Я бажаю керувати ним, але мушу зробити щасливим. Цікаво було б крадькома довідатись, що зв’язує Валентину і Дениса? Вони сваряться більше днів у рік, ніж мирно співіснують. І все одно — залежні. Не вірю, що гола повага тримає в щасті шлюб батьків. Є ще дещо. Те, що не розгледиш неозброєним оком. Завмираю від думок, що вигулькують із закутків. А між нами що? Таємниця? Ми тонемо у пристрасті? Ми відчуваємо зміну настрою за лічені секунди. Ми обидва залежні. Це і є кохання? У кого запитати? Ох, Олю, обіцяла ж більше ніяких сумнівів…

Мимоволі скручуюсь калачиком. Бойко миттєво реагує:

— Що, маленька?

Не втримуюсь і сміюсь йому у груди:

— Ми зовсім не знаємо одне одного. Ну, розумієш…

— Так… Але відповідай за себе. У мене все передбачено, — сміється.

— Ти нестерпний, Бойко! Мама буде в захваті від твого вселенського планування.

Ой… Бойко напружився. Він совається і, здається, втратив думку, яку мав надрукувати у відповідь.

— Солодкий, ти ж спілкуватимешся з моєю родиною? Це неминуче, — закушую губу, бо очікування відповіді віддає спазмом у животі. Керувати я ще не звикла.

— Та ну... У мене є кращий варіант.

Я дивлюсь на нього з-під брів.

— Зміниш прізвище і спілкуватимешся зі своєю рідною людиною.

— Ні, зажди…

— Що значить «ні»?! — стискає моє підборіддя й пропалює нахабними очима.

— То кава сьогодні питиметься взагалі? — відповідаю йому не менш палко. — Чи це нездійсненна забаганка?

Він гарчить, неквапливо цілує і йде на кухню. А я виправдовую свою зухвалість. Чому б не спробувати солодку владу сповна? Нічого втрачати, ніяких ризиків…

— А млинці? — розчаровано протягую, коли Дмитро з’явився у дверях з тацею.

Він закляк, а потім супиться, аж сопе.

— Я навчусь з часом. Ти ж ресторанних не оціниш?

— Ні.

Зітхає і зосереджується у телефоні.

— А ще я хочу твій телефон перевірити. На наявність «грудастих» вірусів, — промовляю, а грудина пече від власної поведінки.

Бойко повільно кліпає і ледь стримує сміх:

— Мала, пригальмуй трохи.

— Я все контролюю. Довіряй, — єхидствую з його ж слів.