Глава 49

Рятівна думка з’являється тихо і ліниво, наче в голові просто розвіявся туман. Терпляче перебираю сумки. Шкіряна спідниця і кашеміровий светрик. Переодягаюсь на ходу, на голе тіло. Дозвіл та підбори. Все. Дивуюсь, що зовсім не панікую.

Дмитро виходить з ванної, я навшпиньках шмигаю через вітальню на кухню. Не знаю чому… Можливо, за стільницею безпечніше. Та ні, я не боюсь… Дивно до роздратування. Волосся! Ох, ти ж... Мотаю головою, аж зірки перед очима миготять. Збиваю руками. Все.

Тремчу, а серце мелодично вистукує, одяг торкається тіла, жалячи, наче кропива.

Бойко неспішно й впевнено проходить до вітальні. Вологе волосся, в одних штанях. Ідеально! Посміхаюсь і відчуваю, як смикається повіко. Жах! Розгладжую спідницю і скручую дозвіл у дудку. Він змірює голодним поглядом, але не поспішає наступати:

— Думаєш цією спідничкою відвернути увагу від своїх витівок?

— Так… Спрацює? — шепочу, зиркаючи з-під брів.

Дмитро смикає матню, витріщається на мої груди. Я продовжую:

— Дозвіл, пане Бойко, як ви й планували… — протягую лист.

Він супиться, поспіхом розгортає й уважно розглядає документ. Чухає потилицю, потім дивиться у панорамне. Розгублений. Дозвіл трясеться у його руках. Він наближається, але продовжує вивчати лист. Зупинившись в сантиметрах, Бойко уважно розглядає моє обличчя. Я гордо задираю підборіддя.

— Удар мене, — звучить, як наказ.

— Щ-що? — торкаюсь стільниці, бо речі навкруг танцюють, як у калейдоскопі.

— Ти ж хочеш. Це нормальна реакція на мою вранішню поведінку, — він схиляє голову набік і мружиться, наче розгадує підлий план.

Ховаю обличчя за волоссям і заплющуюсь. Пояснювати? Він наче пружина, що чекає невірного руху. Видихаю повітря з легень. З Бойком як на мінному полю, але ж і я — переможниця. Дмитро пахне гелем і одеколоном після гоління. Внизу живота лоскочить рішення.

Беру його руку і ковзаю нею під спідницю. Хлопець закочує очі й тихо лається. Нокаут! Торкаюсь вустами вушка і шепочу: «В такому разі я вимагаю негайної насолоди».

Він розвертає спиною до себе. Ледь встигаю триматись нігтями за стільницю та інколи хапати повітря. Руки нахабно блукають під одягом, стискає шию, обціловуючи, а потім сплітає наші пальці й щосили тисне руки до прохолодної поверхні. Не можу контролювати дихання, бо поштовхи відлунюють у мозку. Рішучість це до бісиків приємно!

Отже, найкращий варіант вирішення будь-якого непорозуміння з цим хлопцем я знаю. Ноги приємно тремтять від солодкого напруження, і від того ледь стою на підборах. Бойко навпроти п’є воду. Віддихавшись, він злісно змірює:

— Я не хотів, щоб ти дізналась про план. Це все, — вказує пальцем на дозвіл, — не важливо. Ти маєш чітко це розуміти. Ти була моєю ціллю. Ти моя нагорода...

— Коли встиг Інтелігента «завербувати»? — зітхаю і вкотре ловлю теплу хвилю спокою. Завмираю, насолоджуюсь.

Дмитро знову лається і розтирає долонями обличчя:

— Клянусь, вперше в житті все пішло шкереберть, — жалісно вигинає брови, й мені стає його шкода.

— Чому ж… Ти отримав те, що запланував. До речі, коли засідання? — дістаю посуд для вечері.

— До речі, завтра, — перекривлює.

Наче кисень відібрали… На мить все навкруг завмерло і втратило обриси. Тільки методичний стукіт втомленого серця. Невже цей день настане насправді? Я поверну свій борг, я буду вільна від провини перед ним. Ох, земля втекла з-під ніг, і я похитнулась. Дмитро ловить за талію.

— Маленька, погано?

— Просто втомилась, — голос тремтить, я впиваюсь нігтями у його плечі. Все закінчиться. — Все. Завтра.

Судомно видихаю і сміюсь крізь сльози.

Дмитро відсахується. Він видається розчарованим. Намагається усміхнутись і вмить серйознішає. Його погляд палає. Міцно тримає за потилицю так, що я не можу поворухнутись, і хрипить:

— Для тебе нічого не зміниться. Тільки зрозумій рамки нового життя.

Бойко одночасно лякає своїм виразом і тішить моєю важливістю.

— Я не збираюсь зустрічатись з батьками з твого дозволу. Це занадто. І не встановлюй межі, якщо хочеш мого товариства.

Впираюсь щосили у торс. Він потроху ослаблює хватку, і я нарешті можу відступити. Дмитро спокійний, рішучий. Опускає плечі й зверхньо змірює каро-зеленим вогнем. Його голос звучить грубо та наказово:

— Це тимчасово. Доки не звикнеш…

— Я не хочу обмежень. Набридло, — не в змозі зупинитись, бо відчуваю легку ейфорію від усвідомлення подій.

— Обмеження будуть тільки у разі твоєї непокори.

— Що означає «непокора»? Я не маю свободи?

— Твоя свобода витатуйована на моїй ключиці, пам’ятаєш? — підвищив голос.

Від його злісного погляду пронизує холодом. Наче спустилась з вишневих хмаринок у купу осіннього листя, що намокла під дощем. Ніяк не звикну. Штовхаю його та йду до ванної. Злість накочуються разом з неконтрольованими спазмами у грудях. Бойко наздоганяє, хапає в обійми. Викручуюсь, б’ю, але марно. Обійми цупкі. Важко дихаємо.