Глава 48

Їдемо мовчки, дощ розважає зміною ритму. Виявляється, в моїй квартирі нові двері. Попередні з тріском були вибиті паном Бойком під час розшуку. Швидко збираю робочу техніку, шкіряну спідничку та кашеміровий светр, відчуваю, що вони сьогодні знадобляться, і косметику з ванної. Потім дещо дістаю і залишаю на полиці, як шанс повернутися сюди знову. Чи це називається надією?

Мама зустрічає біля воріт, і я ще в авто починаю лити сльози. Обіймаємось під холодним дощем. Не можу нормально дихати й від того рвучко втягую і виштовхую повітря з легень.

В домі пахне млинцями. Найбезпечніше, найприємніше місце на Землі. Жадібно дихаю і розтягуюсь в усмішці, наче повернулась після десятилітньої відсутності. Все знайоме, рідне і водночас сприймається в новому світлі.

Чекаємо тата з роботи на обід. Не втримуюсь і приймаюсь за малинове варення. Мама готує чай і лагідно нагадує про режим, як рятування від усіх бід. До дрижаків приємно її слухати. Так, я хочу розпорядок дня, порядок у житті, порядок у своїх почуттях. І цього разу у мене все вийде. Тільки ранкові пробіжки почну вже після зими.

Тато прослизає до кухні. Я соромлюсь його? Я ненавиджу себе? Неприємно тисне у грудях. Плачу і стою на місці. Не смію навіть підводити погляду.

— Доню, ну що ж ти... — його щоки теж солоні.

— Вибач. Вибач, тату, — схлипую у плече. Мама обіймає нас, і ниття перетворюється на ритуал очищення. Все зникає, стає мізерним, настільки неважливим для уваги, що моторошно. Ось вона сила. Монотонна, надокучлива, не зрозуміла без загрози. Шкода, дуже шкода кожної витраченої на суперечки секунди. На мить я хочу забути свій новий досвід і бути просто татковою донечкою. Безамбіційною, поступливою й у нормальному психічному стані.

Наступну годину просимо, перепрошуємо, пояснюємо. Я набираюсь сили, планів та розуміння. Все спокійно, розмірено. Доки не кажу, що їду ввечері до Бойка. Знову дощова хмара заповнює усю кухню одразу.

— Доню, думай, прошу тебе, — тато стискає мої долоні у своїх.

— Я не можу… Я не знаю, що це. Я не можу пояснити. Він забирає з собою моє серце. От дійсно, татку, воно не б’ється так завзято, як поряд з ним. Вибач мені.

— Я боюсь, Олечко, просто боюсь за твоє життя.

— О, це зайве, — весело підстрибую у кріслі. — Він абсолютно безпомічний переді мною.

Батько розтирає чоло і венозні візерунки на скронях, отже, готує в умі переконання. Мені закладає у вухах:

— Хіба ми з Дмитром не достатньо сплатили за ваше минуле, — тато хоче перебити, я впевнено підвищую тон: — Ми не винні. Ми просто хочемо бути разом.

Батько опускає плечі й понуро йде у двері. Хвиля сиріт вкриває руки. Гіркота стискає горло, шия болить і пульсує. Він повертається з папірцем А4. Білосніжний, тонкий… У мене тремтять коліна, легені від напруження роздуваються болючими ривками. Очі наповнені сльозами, обличчя пече від постійного обтирання.

— Чому, тату, чому зараз? Чому не два місяці назад?! — підстрибую до нього. Мати зупиняє лагідними обіймами. — Всього цього могло не бути!

— Вибач… Я все сподівався, що забудеться. Перестане боліти. Аж доки ти не стояла у безвиході під стіною. І все одно захищала своє коха-н-ня, — він ледь викрутив вуста на тому слові й протягнув дозвіл.

Все? Кінець? Я дивлюсь на папірець і не розрізняю змісту у дрібних рядочках. Нема емоцій. У грудях тихо, в голові тихо. Це те, чому я щоразу поверталась до Бойка, причина відсутності ластівок на ключиці. Ну ж бо! Хоча б щось…

— Ти чому сумна така? Я остаточно закрив це питання. Не думай, що лише печатку та підпис поставив на папері.

— Ні, я просто, — схаменулась і складаю вдвоє той папірець, — не знаю, що далі…

Мовчки йду до своєї кімнати. В голові — безлад. Навіть таргани зникли. Зупиняюсь перед колажами. Вдивляюсь у своє фото — так, мила дівчинка була. Куди вона поділась? Я хочу віднайти у душі бодай крихту тієї наївної Олечки. Немає… Тільки кров, страх, злість і бажання втекти, зникнути. Хіба про це я думала, коли виросла між Елізою та побитим Дмитром? У той момент я думала… Відчувала тільки силу, що змусила серце битись у несамовитому темпі. Так, саме тоді я зробила перший в житті вдих. Це Бойко навчив мене.

У кімнаті відчинене вікно на провітрювання. Холоднеча забирається під шкіру. Закриваю швиденько і помічаю, що моя тумба з теками відчинена і порожня. Зовсім, абсолютно! Кидаюсь до неї, перевіряю. Дідько, у тих теках мої одкровення! Трясця! Чого лазити у речах?! Лють вмить спалахує, я зціплюю кулаки. Жовтий синець від катетера неприємно зачесався. Біжу на кухню, починаю верещати ще з коридору:

— Де мої рукописи?

— Ой, доню, не до них зараз, — махнула рукою.

— Де, мамо?! Досить, чуєш?! — перекрикую власне серцебиття. — Досить вирішувати за мене! Досить вказувати як краще! Це! Моє! Життя!

Переводжу подих, голова трясеться. Тато розтирає обличчя долонями, а мама кивнула на стіну:

— У Назара В’ячеславовича. Він просив, казав, що посприяє...

Я не слухаю. Стрімголов кидаюсь з будинку. Як вона могла?! Без дозволу відчинити, забрати й просто віддати мою душу чужій людині. Добігаю до воріт і з розмаху гупаю ними на всю вулицю. Байдуже! Набридла стриманість!