Глава 47

Я боляче закушую губу. Наш одеський ранок мовчазний та напружений. Вчорашнє питання відкрите.

— Ти ж не замкнеш мене в квартирі?! — стою біля панорамного у вітальні, схрестивши руки на грудях. За вікном осіння злива, а з десятого поверху з видом на безкрає море це взагалі здається апокаліпсисом.

Бойко допиває каву за кухонною стільницею і повільно змірює поглядом. Потрібно «правильно» вести діалог з ним.

— Сніданок хоч сподобався? — намагаюсь не розбудити зранку Скаженого, а мирно порозмовляти з Солодким.

— Сподобався. Дякую, — він підводиться і змотує зарядне у клубок. — До батьків пізніше поїдеш.

— У чому проблема? Це ж батьки мої! Тим паче після того, що сталось у клініці, ми не розмовляли нормально.

— А телефоном?

— Бойко, я побачити їх хочу, — голос зривається.

Горло вмить стискають спазми, я відвертають у несамовитий дощ. В Києві випивка не давала сумувати, а зараз… Вперше в житті відчуваю порожнечу всередині. Здається, що батьки непомітно наповнювали мене, як посудину, не помічала важливості, не знала, що потребую їх так сильно. А зараз у душі свистить протяг. Навіть думати боляче про те, що я розчарувала їх. Батьки так сильно старались заради мене, що іноді забували про мої ж інтереси та погляди. То й що… Я так само не знаю, як правильно кохати.

Дмитро одягає пальто біля виходу.

— Зажди, Солодкий, — кидаюсь до нього. — Чому ти боїшся мене відпустити?

— А чому ти не хочеш бути тут? Наготуй смачної їжі, додай чогось дівчачого у це приміщення. Створи затишок! Цим же має займатись жінка вдома?

— Я не йду назавжди, — помічаю, що він більше ображений, ніж злий. — Поясни, що не так. Говори зі мною.

Він вагається, схрещує руки на грудях, його погляд скляний:

— Мені набридло очікувати… Я хочу тебе поряд. Постійно. Не збираюсь ділити з кимось.

— Це моя сім’я! Як ти не розумієш, — ледь не плачу.

Дмитро здригнувся:

— А я хто? Я теж хочу повертатись у сім’ю.

Здається, що підлога б’є струмом. Заплющую повіки. Я забула, що він забезпечений і одночасно обділений. Потрібно добряче напружити мозок:

— Ти теж сім’я, але…

— Набридло «але», — невдоволено морщить носа. — Тобі ж подобається покірність, не заперечуй, — він обвів поглядом квартиру. — Це і є твоя павутина. Де ж радісне очікування?

В його очах — перемога, вивчає мене, криво посміхається. Моє тіло пульсує у здогадці. Ні, невже… Я відступаю, намагаюсь згадати… Чую глухий голос Дмитра над головою:

— Біль — критерій пріоритетності будь-якої людини у твоєму житті, так, пані Волошина?

— А ти вмієш розставляти пріоритети… — мій голос відлунює. Дзвони бринять у вухах, міцно тисну на скроні. Потрібно у ванну… Прохолодна вода і темнота, як у моїй ямі. Перед очима танцюють різноколірні цятки. Йду, орієнтуючись по стіні, відчуваю руками крижані двері, що обпікають шкіру. Я така як є, я помилась і не повинна пояснювати… Спокій прокинувся. Тепло підіймається з нутрощів і б’є жаром у потилиці.

— Ні… Я не хочу до ванної, досить! — кричу щосили й гупаю дверима.

Все стихло. Страх, відчай і моє кохання. Розвертаюсь до Бойка. Ми у протилежних кінцях коридору. Він зробив крок назустріч. «Я не боюсь, я тебе не боюсь», — шепочу на ходу.

— Ти спланував все? Репортаж, мою роботу у фонді, адвоката? Ти статтю замовив? — прогинаюсь перед ним в очікуванні відповідей, хоча все й так очевидно.

Дмитро розправив плечі, він немов виріс. Моя хоробрість повільно зникає від хижого блискучого погляду.

— Так.

Всесвіт вибухнув. Міцно хапаюсь за голову, щоб втриматись. Тисячі реальностей вивертаються навкруг… Щебет ластівок. Вишневий дим у легенях. Мармур чорний з білими жилками. З пекла в крижану ополонку. Дощ ріже до крові шкіру. Запах мокрої землі. «Олю, Олю». Бойко. Серце у руках стискає. Рятівна вода. Свіжа. Холодна.

— Дивись на мене, — трясе за плечі.

Розплющуюсь. Ми у ванній. Дмитро тягнеться до вмикача на стіні.

— Це не допоможе, — не можу зупинити сміх.

Яскраве світло ріже очі й душу. Отже, вона є.

— Я поряд. Я завжди буду поряд, Янголятко.

— Ти знаєш, як не збожеволіти?

Зляканий завмирає і говорить, не кліпнувши:

— Я — майстер, — ляскає долонею по Феніксу.

Дмитро на руках несе у незастелене ліжко.

— Ти знав з самого початку, що я брешу?! — холодна постіль обпікає шкіру.

— Так, — чухає потилицю. — Трохи сумнівався спочатку.

— Але ж ти ненавидиш брехню.

— Я бачив в тобі себе. Той відчай і відраза до себе, страшно чи соромно перечити людині, що дала тобі все.

Бойко зітхає, турботливо накриває ковдрою (від чого здригаюсь) і всідається поряд. Розглядаю його спокійне обличчя. Ледь вловний жаль в очах і закушена губа. Він розгладжує моє волосся, шепоче: