Глава 46

— Рятуйте! — верещу, тікаючи від декоративної подушки, що летить через вітальню. Ай, таки наздоганяє в спину. Ховаюсь за диван. Очікую, поки той боягуз з’явиться у дверях. Бойкова засідка це спальня, але у нього не залишилось подушок. Всі в мене. Готуюсь до атаки, склавши «снаряди» гіркою. Ось! Біжить прямо на мене. Я кидаю подушки одну за одною, але від реготу — жодної влучно.

— Попалась! — хлопець перестрибує через диван прямісінько на мене.

— Ай! — б’юсь гучно головою об підлогу.

— Олюню, — скрикує. — Боляче? Дивись на мене. Ти плачеш?!

Я не можу вимовити й слова, бо живіт скрутило від сміху. Сльози теж течуть не від болю. Бойко хекає в обличчя, оглядає-обмацує. Від веселої гри не залишилось жодного сліду. Я заспокоюю:

— Все гаразд. Ой... Все нормально, Солодкий, — намагаюсь запевнити й луплю його подушкою.

— Досить ігор, — відбирає «снаряд» і підхоплює на руки.

— Чому? Сам же почав.

— Я боляче тобі зробив, — вмощує на диван і підкладає під голову ті ж подушки, — не хочу більше. Водички принести?

Я, як завжди, повільно перемикаюсь, тому ще досі вишкіряюсь, а Дмитро вже зосереджено розтирає мою скроню й періодично дмухає. Потім зривається з місця зі словами: «Не рухайся».

Мені цікаво, якого розміру гуля, тому підводжусь до смуги дзеркала на стіні. Абсолютно нічого не розгледівши, повертаюсь на диван і досі відхекуюсь. Після обіднього сну та ситної трапези ми добру годину «ганяли» одне одного по номеру.

Дмитро повертається з кубиками льоду у серветці, сідає поряд і дбайливо прикладає до скроні. Дивлюсь на його джемпер, що тремтить від хвилювання, потім — на зосереджені, турботливі очі й відчуваю, як розчиняюсь у цій людині. Буквально. Вислизую з теплих долонь і горнусь до грудей, розтираю спину і втягую запах тіла. Хочу вчепитись у нього нігтями, прилипнути на все життя, хочу залізти під шкіру і текти венами замість крові. Він мовчазно стискує в обіймах, ледь погойдуючись. Досі не віриться, що цей хлопець мій.

Вечір у Парижі тихий. Авто зупиняється прямісінько під Ейфелевою вежею. Здається, це перший сюрприз, що не розчаровує.

— Мадам, — весело підморгує мій кавалер, подавши руку.

Намагаюсь стримати усмішку і тремтіння від очікування.

— Що ти задумав? — вкотре за сьогодні запитую.

— Трохи терпіння, мала, — Бойко міцно тримає за талію.

У дзеркалі ліфту розглядаю Солодкого. Смокінг, що ідеально сидить на ньому, додає нашому вечору врочистості. Хоча я теж, нарешті, з відповідною зачіскою, у смарагдовій вечірній сукні й на неймовірних підборах. Вони мені так подобаються, що, розглядаючи свої ніжки, не одразу помітила погляду Дмитра. Вмить пекельна хвиля розтіклась по тілу і вдарила у щоки.

— Моє Янголятко, — пригортає.

— Не закохуйся, Бойко!

— Ти все одно мене випередила, — зухвало відповідає й заглядає в очі, а я не втримуюсь і ховаю ніс йому у шию. Всміхаємось одне до одного, як підлітки. Але ні слова, жодного зізнання.

Ресторан з антикварними меблями, що розчиняються у приглушеному світлі й вогнях свічок на столиках, огортає теплом. Неймовірна атмосфера таємничості й романтики.

Ми невимушено спілкуємось, смакуючи терпке вино. Ловлю себе на думці, що моє пияцтво втратило сенс. Я навіть згадую про віскі з відразою. Хіба що як спогад про нашу п’янку вишневу ніч. А може, це лише до першої суперечки з Бойком? Ні. Немає причин, немає страху. Він поряд.

Так тепло всередині, наче Бойко нарешті вгамував всі мої сумніви. Опираюсь на спинку стільця і завмираю, слідкуючи за грою музикантів в протилежному кінці ресторану. Дивно, щось кипить всередині, отруюючи їдким паром. А якщо він отак Елізу вигулював чи Зайку? У це саме місто, готель, ресторан… Чому я довіряю? У мене не видатна зовнішність, як у моделі, звичайна фігура, а не апетитні вигини Зайки. Чим я йому подобаюсь? Що в мені такого привабливого, окрім відсутніх ластівок? І чи довго він протримається на своїй маніакальній ідеї?

Втомилась, заплуталась. Може, це тільки вистава для Янгола? Сумніваюсь навіть у реальності. Два місяці тільки й думала, як отримати свободу, ось і наздоганяє психіку. Видихаю і «повертаюсь» до нашої вечері.

Виявляється, Бойко спокійно розглядає мене. Знову цей фірмовий погляд «я тебе маю у всіх значеннях цього дієслова». Барабанить пальцями по столу. Він відчув мій настрій, я впевнена… Від того некомфортно, наче сиджу гола за столом і всі на мене витріщаються. Набираю повітря, щоб щось вигадати, але хлопець починає перший:

— Зі мною буде важко. Тобі доведеться звикати, — уловлює кожен подих. — Але обіцяю бути старанним. Я дуже хочу отримати тебе всю: боязливу, талановиту, щиру…

Дмитро, з кам’яним обличчям, нахилився до мене ошелешеної:

— Не смій брехати. Це єдина вимога.

Я лупаю і намагаюсь одразу усвідомлювати. Серце стиснулось до цятки і завмерло. Дмитро не вгамовується:

— Чого ти хочеш? В цю мить. Тільки скажи… Я виконаю, дістану з-під землі, — зітхає, опускає очі, на міжбрів’ї з’явились білі смужки.

У горлі пересохло, аж неприємно втягувати повітря. Не відчуваю… Взагалі нічого навкруг. Тільки його запах, як наркотик, вабить. Тільки його руки, що розгладжують складки на сукні. Тільки довірливі каро-зелені оченята, що зиркають з-під брів… Ось мить, чудова нагода зізнатись… Я повторюю про себе три слова. Голова пульсує… І Дмитро повільно обпирається на спинку стільця. Дивиться у залу… Трясця! Дурна ти, Олю.