Глава 45

Прокидаюсь від Дмитрових нахабних рук.

— Со-ло-дкий, — шепочу втомленими вустами.

Він гарчить і вдавлює у ліжко, всипаючи ніжними лінивими цілунками. Бойко, виявляється, знає, що таке ніжність. Приберіг для Янгола. А Янгол не звик до таких прокидань. А може, це не ніжність? Може, байдужість чи втома? Може, я йому набридаю? Він знайшов ту, що хотів. Отримав правду… А майбутнє може виявитись розчаруванням.

— Олюню, ти взагалі зі мною? — бубонить і нависає на ліктях.

— Т-так, — винувато кліпаю очима, закусуючи губу.

— Крадькома дрімаєш? — сам вже витягує губи, щоб не розсміятись.

Рахую пальцем ластівок, ще раз і ще раз… Ой, щоки таки зраджують і починають горіти.

— Може. Зовсім. Трохи, — ковтаю сміх, — не звикла до ніжності…

Дмитро гепається обличчям у подушку і регочить. Потім за одну мить перекидає на живіт і притискає руки до попереку.

— Бойко, я спати хочу! — пищу у подушки.

— Зараз перехочеш!

І він правий. Майстерний і переконливий. Обожнюю!

Після більш звичного пробудження і день ясніший. Стою у ванній і досадно розглядаю рожеві позначки на щоці. Сподіваюсь, тональний впорається. Дмитро виходить з душової, я шлю невдоволення. Він преспокійно починає чистити зуби, не відводячи погляду від зображення у дзеркалі. Я злісно розводжу руками.

— Ти — моя. Що хочу, те й роблю, — відповідає. Роздратований закінчує водні процедури й обпирається руками на мармуровий рукомийник.

— Ой, все, — обурююсь у зображення і вмить завмираю. У дзеркалі чітко розрізняються рівні строки на лівій руці Дмитра. Схиляю голову набік і вголос повільно читаю:

— Я і в думці обняти тебе не посмію,

Я не те щоб рукою торкнутися смів…

Я люблю тебе просто — отак, без надії,

Без тужливих зітхань і без клятвених слів…

Переводжу погляд на Бойка. Він хтиво змірює поглядом, обертає спиною до себе і продовжує на вушко:

— Навіть в снах я боюсь доторкнутись до тебе,

Захмеліть, одуріти від твого тепла.

Я кохаю тебе. Мені більше не треба,

Адже й так ти мені стільки щастя дала.

Він промовляє дуже швидко, навіть з насмішкою. Просто завчені слова? Від того мої таргани миттєво зібрали панічну нараду, а серце пече вогнем. Чому здається, що він аніскілечки не розуміє сенсу витатуйованих слів? Я глитнула:

— То ти шанувальник Симоненка?

— Ні. Коли сумнівався, дурів від думок про тебе, Ліна повторювала цей вірш. Казала, що маю пройнятись магічним почуттям, бо це допоможе знайти тебе, — повільно розціловує плече.

Мабуть, сестра частенько повторювала. Наступна думка — ще гірша: а хіба я не розбудила в ньому магічного почуття? Ледь ворушу вустами:

— То ти пройнявся?

— Ти мені скажи, — цілує у щічку і неспішно виходить у двері.

Я боюсь зізнатись собі? Але ж наші відносини лише розпочались, тому бити тривогу немає підстав. Ох, потрібно остаточно виходити з ванної, в іншому випадку перетворюсь на хронічну панікерку.

У вітальні чекає сніданок, від якого одразу зникає тривога. Апетитні круасани, ще тепленькі, й великі чашки кави з невагомою пінкою. Мокаю швидко пальця у неї й облизую. Ммм, смакота! Потрібно Бойка дочекатись, тому йду на терасу. Прохолодний вітер пронизує до кісток. Листопад не найкращий місяць для подорожей.

— Замерзнути хочеш? Захворієш, Олю! — Бойко гаркає й тягне до приміщення.

За сніданком мені дістаються «серединки» круасанів, Дмитро мовчазно задовольняється «хвостиками» без начинки. Дбайливо обтирає мої щоки й пальці від шоколаду. Здається, він у більшому захваті, ніж я від хрусткої випічки. Цілую напухлі ниточки подряпин на шиї й прокручую каблучку на пальці. Я хочу знати. Хочу почути. Але боюсь запитати, тому тільки зітхаю. Здається, його мовчання це помста за зірваний план. Дівчина ж не повинна про таке запитувати? Подумки лаю свою вихованість і знову прокручую кілечко, склавши руки на колінах.

— Олюню?

Підводжу погляд на збентеженого Бойка. Я знову червонію. Намагаюсь природно втягнути повітря, але боюсь зробити це надто голосно, тому мій ніс сіпається, як у переляканого зайця. Слова застрягають у горлі, змушуючи відпити трохи кави. Хлопець розтягується усмішкою Чеширського кота і тягне стілець за ніжку до себе.

— Це не обручка, — опускає гарячу долоню на спину. — Це дуже особлива прикраса. Тобі подобається?

— Т-так. Дя-кую, — тереблю джемпер пальцями й хочу провалитись крізь поверхи від сорому. Небесні сили, будь ласка, гахніть блискавкою чи ще чимось! Я навіть не відчуваю хребта під важкою долонею. А він обережно підіймає моє обличчя до свого і пошепки продовжує:

— Ми одружимось. Тільки трохи пізніше, гаразд? Ніяких сумнівів, Янголятко…

У мене щелепа відвисла. Дивлюсь у чаклунські каро-зелені очі… Ой, не потрібно, напевне! Здригаюсь і намагаюсь щось вимовити, але язик не слухається. Відчуваю, як посохли вуста, як моє серце б’ється під шлунком і туманиться у голові. Бойко цілує, втягуючи голосно повітря, потім повільно малює носом коло навкруг мого носу і знову цілує.