Глава 44

Очікуємо у приміщенні аеропорту, потім нудна реєстрація на рейс і нарешті ми у літаку. Дмитро постійно перепитує, чи зручно, чи чогось бажаю, як самопочуття. Він надто зосереджений. Тицяю пальцем йому під ребра, щоб він хоч всміхнувся. Бойко просить не зачіпати, бо його штани луснуть від збудження. «Трішечки зачекай, маленька», — муркотить у вуста і, зціпивши зуби, стискає ручку крісла. Я вибухаю сміхом, хлопець — за мною.

Літак відривається від землі, закочую очі, бо шлунок теж летить у невідомому напрямку. Солодкий міцно тримає за руку, хукає разом зі мною, аж поки не стає краще. Потім, звісно, кепкує і так само тицяє пальцем під ребра.

За час перельоту декілька разів ледь стримуємо поцілунки, бо пасажири червоніють навкруг. Задовольняємось палкими поглядами, все зрозуміло без слів. Фізично відчуваю його тепло, його захист. Я впевнена, що хочу його більше, ніж він мене. Бо неможливо бажати ще сильніше. Хочу дихати ним, відчувати в собі, обцілувати все тіло. Ууфф…

Вдивляюсь у рожеві хмарки. Їх наче ложкою виклали на великій таці. До болю в очах намагаюсь роздивитись найдрібніші подробиці, щоб потім детально описати у тексті.

— Янголятко сумує за хмарками? — Дмитро цілує вушко.

— Вони такі пухкі й вишневі, — протягую і, здається, відчуваю смак у роті.

— Ну не починай знову, — жалісно протягує і, цілуючи, гарчить у волосся.

Його рука вкотре ковзнула по стегнах. Навіть очікування приносить масу задоволення. Розтягуюсь в усмішці й шепочу в обличчя:

— Я тебе з’їм…

— Якщо будеш в змозі хоч щось робити, — гордовито фиркає і розтирає долонями свої коліна від нетерплячки.

Ми рахуємо хвилини до прибуття в готель.

Як тільки приземлився літак, Дмитро змінюється на очах. Жартує, постійно всміхається і виглядає звичайним безтурботним хлопцем. Я здивована, але у захваті. Виявляється, Бойко вільно володіє французькою та англійською. Я теж знаю англійську. Я думала, що досить добре, доки не почула Дмитрову неймовірну вимову. Навіть акценту немає. На питання про інші мови він тільки хитро підморгує. Розумію, що у вирі останній подій ми знайшли одне одного, але зовсім не знайомі.

В авто, яке везе нас до готелю, Дмитро підспівує, підстрибуючи у ритм. Бойко кумедно кривиться, імітуючи емоційний спів, і я заходжусь сміхом. Такий красунчик, що не можу відірвати від нього погляду. Наш діловий водій і собі тягне кутики доверху. Мабуть, дійсно, чим далі від батька, тим краще самопочуття у Солодкого.

Топчемось від нетерплячки під час реєстрації. Готель «Shangri-La Paris» вражає своєю вишуканістю. Він розташований у резиденції принца Бонапарта, а поряд неймовірний сад. Я до біса задоволена.

Підіймаємось у номер. Поки Бойко розмовляє з персоналом, я нарешті даю волю емоціям. А вони вибухають, як феєрверки. Номер — казковий! Оформлений у сучасному стилі, сіро-кремова палітра та панорамні вікна у всіх кімнатах, а їх тут три чи чотири. Легкий запах шкіряних меблів та квітів огортає з усіх сторін. Йду, обережно ступаючи на молочний килим, через вітальню до тераси. Штовхаю вбік скло і виходжу у вечірній Париж. Перед скляною огорожею таці на високих ніжках з квітами. Переді мною Ейфелева вежа, Сена і колоритне місто. Притримуюсь за скляну огорожу, відчуваю прохолодний подих вітру, запах міста та кави. Ніяк не збагну, що стою перед Ейфелевою вежею, що виблискує діамантовим сяйвом, здається, я можу простягти руку і відчути холодний метал. Потрібно щипнути себе, сховати усмішку, бо щоки вже болять розтягуватись до вух, і відпустити всі думки…

Бойко цілує у шию, ковзає руками по вигинах тіла. Шепотить важким ледь хриплим басом:

— Вечеря готова, мадам. Ходімо.

— Не хочу вечерю, — виштовхую з горла кожне слово. — Я тебе…

Бойко обертає і зриває поцілунок. Нетерплячий, болючий і солодкий. Палаю в його обіймах. Впиваюсь нігтями у шию і жадібно дихаю. Він скиглить, підхоплює на руки й несе через кімнату у розкішну душову кабіну.

Швидко пінимо одне про одного, використовуючи майже всю пляшку жасминового гелю. У мене підкошуються ноги від бажання, у Дмитра тремтять руки. Нам не смішно. Жадібні короткі поцілунки й реальний біль від очікування. Я злюсь і прошу перенести вечерю на потім, Бойко шикає і посміхається з-під насуплених брів. Методично повторює: «Все має бути ідеально, все має бути ідеально»...

— Одягни, будь ласка, — говорить, обтираючись рушником. Навіть не дивиться на мене, тільки вказує на квадратну молочну коробку.

— Ну, дійсно! Що за армійські випробування! — ображаюсь на цього командира-затійника.

— Я тебе, — роздратовано бубонить, — півтора року чекав. Тепер хочу максимум задоволення! — і йде, гепнувши дверима.

Ну ось. Ще не вистачало посваритись сьогодні. Безпомічно зітхаю. Кидаю рушник у стіну і відкриваю коробку з великим бантом.

Всередині — чорний мереживний довгий халатик з рукавами. Хто б сумнівався! Швиденько одягаю. Ідеально. Як він вгадує? Ніжний, що я боюсь розірвати його, доки розправляю. Широкий шовковий пояс, що вимотує нерви, доки в’яжу бант. І босоніжки. Гм… Цей хлопець дійсно бажає вечері більше, ніж мене? Йому принципово все по плану? Ой, Дмитре, тобі невідомо, як набридли мені плани, розклади та послідовність.

Халатик виглядає як вечірня сукня. До сорому спокуслива, відкрита вечірня сукня. Ще раз змірюю своє зображення у дзеркалі. Розправляю мереживо, щоб дві частини не лягали одна на одну, а залишили ледь помітний розріз від грудей і до низу, збиваю вологими руками пухнасте волосся і цокаю підборами до Солодкого. Сьогодні я головна…