Глава 43

…Рідкий туман, ледь вловний. Чую сопіння і стогін. Це Солодкий на підлозі. Його лікті тремтять від важкості тіла. Вони підкошуються, і хлопець падає, намагається підвестись, але тіло не слухається. Я палаю зсередини, ковтаю жадібно туман… Душний запах гелю для душу дере у горлі. Рука затекла аж до плеча. Опускаю погляд на мармурову тацю. Мозаїка тане під долонею, як сніг.

Я бачу тінь Елізи, вона наближається, повність накриваючи мого Бойка. Пляшка віскі, яка розхитується у її руці, як сокира ката. Хочу попередити його, запобігти біді… Я його захист. Я маю силу, маю перевагу. Я хоробра. Бо ніхто і ніщо не заподіє шкоди цьому хлопцю. Він — моя сила...

Закриваю повіки й втягую туман. Він розтікається свободою по венах. Стискую мармур і зціплюю зуби. Я б’ю у відповідь своїй покорі, своєму страхові, своїм сумнівам. Розплющую повіки, а переді мною закривавлена голова Елізи, що кричить розтрощеною щелепою: «Тікай від нього!!!»

Ах! Підстрибую у ліжку. Я спітніла й заклякла від холоду… Озираюсь. Це палата. Моя безпечна палата. Серце гупає у скронях, кисню замало. Зістрибую на підлогу, щоб відчинити вікно, і падаю. Ноги не слухають. Вони тремтять, і судоми б’ють голками з п’яток у сідниці. Я кричу щосили.

З’являється Євген, хапає під пахви й вмощує на ліжко, медсестра тримає мої руки й щось запитує. Мені страшно, плачу, давлячись сльозами, і не можу втягувати повітря у зціплене горло. Я боюсь заплющитись, щоб не побачити кривавої голови. Євген обтирає сльози-слину з обличчя.

Саме в цю мить з’являється Бойко. Чарівна усмішка вмить зникає, білі квіти розсипаються по підлозі. Він кричить. Медсестра з Євгеном пояснюють. Все одно кричить. Здається, замість слини у моєму роті жовч, шлунок стискається у клубок змій. Згадую вчорашню вечерю, яку проігнорувала.

Холодна вода цівкою ллється у горло. Ммм… Смачно. Відкриваю повіки, троє наді мною. П’ю жадібно воду, втягуючи ПЕТ-пляшку в себе.

— Все га-разд, — шепочу і розумію, що не відчуваю вуст.

Бойко рвучко підводиться, хапає Євгена за одяг і трясе, як торбу з подарунками. Намагаюсь зупинити його. Як же неприємно заклало вуха… Струшую головою. Ні, не допомогло. Дмитро підхоплює в долоні, обціловує. Це наче свіже повітря після дощу. Лікар вертить мою голову, мацає шию та заглядає в очі. Ще трохи всі напружені, розглядають мене.

— Все гаразд, — протягую вже впевненіше. — Сон поганий.

— Сон?! — Бойко шарпонувся. — Мала, я не залишу тебе більше саму, клянусь. Це жах якийсь! — він обпирає руки в боки й вибиває кроки від стінки до стінки.

— Не верещи, будь ласка, — протягую і відновлюю нормальне дихання.

За пів години у палаті порожньо. Тільки Дмитро сидить навпроти ліжка з величезними здивованими очима й жує вуста.

— Що наснилось? — запитує, не моргнувши.

— Еліза.

Хлопець нервово вдихнув, потім рвучко нахилився до мене і шепотить:

— Тобі наснилась Еліза Кабо?

— Так. Не прохай розповідати, — відвертаюсь у вікно.

Мовчимо кожен про своє. Заходить лікар і врочисто оголошує, що я можу їхати додому. Здається, він щасливіший за нас. Так сильно хочу до батьків, що від згадки про них стискає горло лещатами. Нарешті побачимось, поговоримо й смакуватимемо какао з зефірками.

Бойко веде до ВMW, на ходу дозволяючи Євгену відпочинок.

— Я додому хочу, — нию перед відчиненими дверцятами.

— Ми їдемо додому, Янголятко, — хлопець цілує у чоло і допомагає всістись. Сам йде до охоронця, що неподалік підпирає джип.

Ніс лоскочить персиковий поліроль. Центральний замок клацає, і від того я підстрибую у сидінні. В голові дзвенять слова Елізи. Мені моторошно бути поряд з ним? Найстрашніше вже відбулось, чому серце рветься з грудей? Можливо, я помиляюсь? Щось не помічаю?

— Ти чого налякана? — Дмитро сідає за кермо.

— Це ще зранку, — намагаюсь всміхнутись, але щоки заніміли.

Бойко тягне до себе, гладить волосся і навмисно ледь торкається моїх губ. Я відповідаю, але це тільки на мить, бо хлопець відсахується зі словами:

— Потрібно ще трішки протриматись, — смикає матню та вмощується у сидінні.

Мені знову некомфортно від його їзди, ніяк не можу припинити здригатись раз за разом. Чіпляюсь нігтями у все, що під руками, зойкаю на кожному повороті та кидаю благальні погляди на водія.

— Куди ми їдемо? — оглядаюсь, бо точно не в сторону Французького і не до мене.

— Смакувати круасани, — хлопець криво всміхнувся і примружився. — Не хочу більше гаяти час.

— Які ще круасани, Бойко! Я відпочити хочу! До батьків хочу! — обурення сиплеться горохом.

Відчуття виконаної роботи після зізнання тисне у грудях, і я хочу отримати свій довгоочікуваний відпочинок, але Дмитро тільки пришвидшився. Насупився і вчепився у кермо, потім промовляє знайомим до жаху хрипом:

— Ти звикнеш, згодом. Тільки не опирайся, Янголятко.

— Що ти маєш на увазі? — спина вмить спітніла, напруження нестерпно повільно сповзає тілом у пах і там зосереджується, поколюючи.