Глава 41

Час зупинився, пронизливий свист розриває вушні перепони. Повітря у палаті їдке, задушливе. Я у всьому винна. Я.

А ще я маю безперечний вплив на Божевільного. Його спина, як гора, переді мною. Стежу за батьками, вони присіли на підлозі. Живі, у безпеці. Кулі застрягли над дверима. У коридорі, вочевидь, паніка. Тато дістає телефон. Я ледь хитнула головою, зупиняю його жестами, прошу не робити задуманого.

Торкаюсь Дмитрових плечей і веду долонею вздовж хребта, намагаюсь говорити впевнено:

— Послухай мене, подивись на мене, Солодкий…

Він стрепенувся, повільно обертається і пронизує божевільним блиском очей.

— Ходи до мене, — благаю і не впізнаю свій глухий голос.

Тягну руки до його обличчя, цілую тремтячі губи й розгладжую пальцями бліді, холодні щоки. Бойко не відповідає. Тільки жадібно розглядає мене.

— Не віддам... Нікому... — шепотить у вуста.

— Обійми міцніше, обіймай, Солодкий мій.

Бойко ховається обличчям у шию, його відчай пронизує тіло, викликаючи сироти. Він стає важким і за мить його трясе. Це не легке тремтіння, а справжня тряска. Я розтираю спину і ледь ворушу вустами, благаючи батька допомогти.

— Бойко, тобі погано? — відчуваю, що він закляк.

Мовчить. Я впираюсь у його плечі, роблю крок до ліжка і тисну, аби всадити хлопця на ліжко. Дивно, але він піддається і гепається. Обхоплюю його голову, Бойко міцно зажмурився і зціпив зуби, аж вуста побіліли.

— Солодкий?

Дмитро з зусиллям видихає і не вдихає. Зводить брови, прогинається і скалиться.

Я гукаю на допомогу, палата і без того наповнюється медперсоналом і охороною. Хочу до тата, щоб переконати не викликати поліцію, та хлопець вчепився в мій одяг з такою силою, що чутно тріск тканини.

— Я тут, тут... Не хвилюйся, — обтираю вологе чоло й уривчасто цілую.

— Де я? Знову все зникне… Знову те ж саме, — він сміється крізь сльози й розгойдується.

Підбігає лікар, заглядає йому в очі, промацує пульс, вимовляє назву препарату та дозу медсестрі. Відкриває вікно. Холод, радий погрітись, ледь не зносить з ніг своїм подихом. Хлопець фокусується на мені, наче намагається згадати. Всміхається і розслаблюється. Обережно тиснемо з лікарем на нього, щоб вложити, Дмитро упирається:

— Я не хворий! Не чіпайте мене! Я не хочу на лікування!

Лікар насупився від таких заяв, коситься на мене.

— Іноді вживає, але він нормальний, — виправдовуюсь першим, що прийшло на думку.

— Помітно, — пошепки коментує чоловік, оглянувшись на Бориса та батьків.

Ховаю очі, бо соромно перед лікарем.

Хлопець сидить на ліжку, оглядається і щось шепотить. Він блідий і спітнілий, кінцівки довільно підстрибують. Просить не зникати й впирається головою у мої груди. «Я тут, я з тобою», — монотонно повторюю. Лікар запитує, чи немає у Дмитра алергії.

Алергії?! Трясу хлопця за плечі, але він тільки супиться. Секунду знаходжусь у ступорі. Потім верчусь у паніці, як риба на сковорідці. Бориса понесли в іншу палату, телефону немає. Швидко обмацую кишені Дмитра, знаходжу телефони. Викликаю Саню. Кричу у слухавку питання і чую спокійне:

— Що знову?

— Що значить «знову»?

— Хто поряд? Дай слухавку.

Тицяю лікарю в обличчя слухавку, той мугикає і рішуче заливає у рот хлопцеві ліки. Бойко свердлить мене ненависним поглядом, наче я визнала його слабкість цим дзвінком. Він стогне й зойкає, смикається і врешті затихає. Точиться, ліниво кліпає, шепотить, щоб я нікуди не йшла, бо дістане з-під землі. Обціловую його, доки не чую рівне дихання. Хочу вложити, та він впирається, мотає головою і бубонить щось під ніс. Так і стою біля знемоглого Бойка. Він обхопив за талію і треться чолом об груди. Важко дихає.

— Ви як? — лікар торкається ліктя.

— Я? Нормально, — злюсь, тому що дійсно непогано себе почуваю. Ще два місяці тому я «відключилась» би ще з приходом мами, а тепер…

— Виглядаєте не відповідно, — лікар гукає медсестру, і та на ходу крапає у ложку рідину… Валеріана, чи що, б’є у носа…

— Ой, ні, дякую. Я тільки прийшла до тями від заспокійливого, — зупиняю її виставленою долонею.

Лікар супиться і киває на втомленого хлопця:

— Бережіть його або ж навчіть берегтись. Вкрай нервовий.

— Це нервовий зрив? — запитую, злякано оглядаючи палату, що швидко спорожніла. Надто тихо навкруг.

Чоловік зміряв мене лагідним поглядом:

— Схоже на перевтому, але за діагнозом — до спеціаліста. Спокій, повноцінний сон і нормальне харчування. Ніяких шкідливих звичок. Я напишу заспокійливе. Якщо цього дотримуватись, то має бути достатньо для повернення у нормальний стан.

— Нормальний стан… — протягую і перебираю пальцями м’яке Дмитрове волосся. Той, як кіт, підставляє шевелюру. Навіть не знаю, хто з нас більш вразливий і ніжний…

Бойко злісно коситься на лікаря, який одразу поспішає вийти. Хлопець міцніше огортає мене і полегшено видихає.