Глава 40

Зранку будить Бойко, який гупає п’яткою біля вікна. На вулиці дощ ллє стіною. Я не розумію, що сталось вночі... Все ж нормально було. Поки медсестра крутиться біля мене, не зводжу погляду зі Скаженого.

— Навіщо дзвонила батькам? — запитує, коли залишаємось на одинці у палаті.

— Бо мені хотілось поговорити.

— Я просив декілька днів мовчати, що не зрозуміло? Твій батько паніку на всю поліцію здійняв.

— Дмитре, я нічого зайвого не розповіла.

— Та невже? — стрільнув злим поглядом.

У нього дзвонить телефон. Хлопець скидає. Дзвінок повторюється ще декілька разів.

— Ліно, я сказав не чіпати мене, сидиш вдома і міркуєш, яка ти тупа вівця! Ні! Не реви. Думати потрібно. Не дзвони, я не збираюсь слухати безглузде ниття!

Оце так! Я приголомшена почутим.

— Що сталось? — запитую, коли він закінчує розмову.

Бойко дмухає люттю, кусає губи:

— Вам, дівкам, погано доходить?! Потрібно тільки команди віддавати, як собаці.

— Припини ображати! Поясни!

— Мала дурепа розповіла татові, що з тобою сталось. Навіщо їй про адвоката розповіла, Олю?!

— Я просто сказала…

— Просто сказала?! Я просив помовчати! Закрити рота і сидіти у палаті!

— Але ж Руслан сам винен...

— Сьогодні всі закутки гудять, що відомого адвоката вбили.

Здригаюсь, немов від розряду, всередині пече чи то образа, чи злість. Я намагаюсь згадати ту ніч. Дідько… Можливо, траєкторія авто очевидна чи... Можливо, залишила сліди у салоні. Ох, які сліди! Закриваю обличчя руками й намагаюсь забути бридкі слиняві поцілунки. Це маячня якась, я — жертва! А він покидьок!

Мені душно, тупий біль пульсує у потилиці. Крокую до ванної замикаю замок, потім повільно сповзаю на підлогу. Що я розповідала Ліні? Тільки те, що адвокат підвозив від подруги, погана видимість через дощ… Все… Так! Це все. Підстрибую і щосили штовхаю двері:

— Я нічого зайвого не бовкнула! Тобто… Нічого такого і не було… Ми їхали в авто, він почав приставати…

— Я не збираюсь це слухати! Моєму батьку цікаво, які у його улюбленої Олечки таємні справи з найкращим правозахисником в Одесі. Розумієш? Він думає, що ми хочемо відібрати фонд через суд!

— А це не так?

Дмитро закляк. Блискає очима і зціплює зуби, декілька нервових вдихів:

— Фонд — моє поле битви. Олю, — продовжує спокійно, — це вкрай невдала ситуація. Ще трохи залишилось до засідання. Йому не важко буде знову повернути мене до статусу некерованого алкоголіка, — Дмитро зміряв холодним поглядом і виплюнув слова: — Він їде провідати тебе, так що причепурись, Олечко.

Відвертається у дощ. Бриньчить ключем у кишені, переминається з ноги на ногу, розминає шию. Він чекає сутички. Йому добре, для нього все очевидно і звично, а мені як поводитись? Що казати, що брехати? Волосся спадає на обличчя і лізе у рот з кожним вдихом. «Причепурись, Олечко», — повторюю подумки прохання.

Повертаюсь до ванної, дивлюсь у своє зображення. Виснажена та хронічно налякана. Я розчинилась у шаленому вирі подій останніх місяців. На мить заплющую очі… Мій балкон залитий золотом сонця, ніс лоскочить аромат млинців, мляво перебираю пальцями по клавіатурі, друкуючи чергову статтю… Здавалось, що ніщо не здатне розворушити нудне, п’янке існування. Чудовий час був.

Вдивляюсь у Дмитрову Ольгу, зітхаю і злісно розчісую волосся. То що, вбивце? Чим ти думала, коли лізла зі своєю допомогою до Бойків? Виправити потрібно? Якщо хлопець дізнається… Якщо тато проговориться чи бодай натякне на Коблево у розмові, то мені потрібно буде справжнє диво, аби залишитись цілою та неушкодженою. Фонд — поле битви, а «Мрія» — це рятівна фортеця… Дмитро точно мене вб’є… Трясця, Олю…

— Де вона? — чую за дверима Борисів голос.

Навіть серце причаїлось від усвідомлення неминучої розмови. Що ж… Доведеться вийти зі Своєї Ванної.

Торкаюсь крижаної ручки й щосили штовхаю двері. Бойки стоять біля вікна. Обидва напружені до межі, розглядають мене, як мішень.

— Вітаю, Борисе Миколайовичу, — підборіддя смикається від напруги.

— Як ти, Ольго Михайлівно? — ступає назустріч, огортає долонями моє обличчя, а потім опускає руки на плечі. Його брови вигнулись у співчутті. Чоловік зітхає і вказує жестом на ліжко.

Слухняно йду, ноги ватяні. Опустила голову донизу, щоб не бачити Дмитра. Не розберу, мені соромно чи моторошно?

— Розповіси про свій план чи торгуватимемось, як на Привозі?

— У мене немає плану. Я просто додому з ним їхала.

Борис не дивиться на мене, він уважно слідкує за Дмитровою реакцією.

— Вночі, з малознайомим чоловіком, — відбиває чіткі кроки переді мною. — Сину, а ти слідкуєш взагалі? Чи й тут потрібно контролювати все?

— Тату, послухай, — його напругу видає похитування ногою, — нічого не планується і не приховується. Це знаю напевне. Я дотримуюсь нашої домовленості. Нікого не чіпаю, не відсуджую і не плету хитромудрих планів. Я чекаю засідання. З моєї сторони дії з адвокатом не логічні. Все.