Глава 39

…Густий туман, такий, що потрібно з зусиллям вдихати… Це листопад. Ні! Це ванна у готельному номері. Торкаюсь холодних дверей. За нею запальна пара вирішує, у кого більше байдужості. Чую, як він кричить про те, що Еліза заплуталась у власній брехні, а потім штовхає дівчину у двері, за якими я... Куди тікати?! Нічого не видно в тумані. Ступаю у душову кабіну. У вологому кутку затишно. Моє тіло горить. Обпираюсь на крижану мозаїку. Ось-ось двері відчиняться... Я знаю… Туман душить. Треба дихати, я щось вигадаю… Вдих-видих... На шиї — терновий зашморг. Я відкриваю повіки.

Ой... Такого ранку в мене ще не було! Як же погано. Голова гудить дужче, ніж від перепою. Мені не тісно. Стоп!

— Бойко? — чую методичне дихання.

— Я тут.

Він віджимається від підлоги й рвучко стає на ноги, захеканий і збуджений. Без светра, тільки джинси, що ледь витримують його напруження. Фенікс з ластівками ось-ось злетять! Я хихочу, одночасно намагаюсь вгамувати судомне дихання, а він супиться:

— Все гаразд?

— Так… Сон поганий… — не можу відвести погляду від спокусливих джинсів хлопця.

— Це не смішно, — Дмитро опустив плечі й пішов до ванної кімнати, що в палаті, але продовжує обурюватись: — Як пацан стримуюсь віджиманням.

Я хекаю у ковдру, щоб позбутись нервового збудження від сну. Дідько! Коли це жахіття відпустить?! Я не хочу знову віскі. Невже без алкоголю ніяк?

Бойко вийшов з ванної в момент, коли до палати зайшла молоденька медсестра. Та аж відсахнулась від несподіванки. Не кожного ранку зустрічаєш напівголого спітнілого красунчика. Бойко вміло пустив бісики, й дівчина загорілась, як червоне світло світлофору. Він галантно відходить, даючи їй дорогу. Медсестра забула привітатись і мовчки хапається за крапельницю.

— Я спочатку до вбиральні, — підводжусь, але голова виявляється важчою, ніж все моє тіло.

— Зачекай, — Бойко поспішає на допомогу.

— О, ні-ні. Ти надто зайнятий, — схопила руку медсестри, скривилась і відсахнулась: — Ви обоє зайняті.

Бойко зціплює вуста й одягає светр. Я надто різко підводжусь, у носі залоскотало і голову понесло вбік.

— Олю! — хлопець підхоплює. — Чого стоїш?! Мерщій за лікарем, дурепо!

Він тисне мою голову до грудей. Тілом проходить неприємна хвиля жару, але за мить все закінчується.

— Відпусти, все добре, — викручуюсь.

В палату заходять двоє лікарів. Вони нависають над головою, общипують, світять ліхтариком в очі. Один обережно знімає бандаж. Хух, нарешті, чухаю шию, як кішка.

— Що це було? — Бойко звично гупає п’яткою об підлогу.

— Все в нормі, можна, звісно, повторний знімок зробити…

— Робіть.

— Це може бути приток крові до мозку, враховуючи заспокійливе… Зачекаємо до обіду.

— Чого чекати будемо? Критичного стану чи травми від падіння? Чого, запитую, ви зібрались чекати? — Бойко зціпив кулаки й стріляє гнівним поглядом на лікарів.

— Панікувати немає причин, пане Бо…

— Якщо ви змусите мене хоч трохи панікувати… Я клянусь, від цієї клініки камінці залишаться!

Німа напружена тиша. Тільки я продовжую чухати шию й пошепки запитую:

— Так… У вбиральню можна?

Дмитро, не відводячи погляду від лікарів, протягує руку і допомагає підвестись.

Замикаюсь у ванній кімнаті й видихаю за раз всю напругу. Нарешті можу змити адвокатові доторки. Вони з учора печуть по тілу. За хвилин десять Бойко гупає у двері.

— Від тебе не сховатись, — бубоню, відчиняючи.

— І не мрій. Тетяна буде поряд, поки я відсутній, — киває на медсестру, що тулиться до вхідних дверей.

— О! Ви й познайомитись встигли. Чудово. Зняв вранішню напругу?

— Олю…

Я ігнорую. Дістав! Всюди дівку собі знайде. Дон Жуан клятий. Вмощуюсь на ліжку і зиркаю на хлопця.

— Таки трухнуло мозок? — він мружиться, наближаючись. — Олю-ню, подивись на мене.

Обережно розвертає обличчя до себе й уважно розглядає його. Ніжний, турботливий погляд спокусливих очей. Ммм… Дух перехопило. Бойко витягує губи й чекає.

— Ти нестерпний, — шепочу, цілуючи.

— Я знаю, — нависає, змушуючи лягти. — Відпочивай, бо повернусь і випишу прочухана за вчорашню витівку.

— Дякую, що попередив. Я, до речі, на пасажирському сиділа, — посміхаюсь.

— Я в курсі деталей, але за відсутність телефону… — плескає по сідничці й закушує губу.

Підводиться, поправляє штани і йде, залишивши мене з Тетяною. Хвилину мовчимо.

— Ви вільні, –— думаю, що можу так говорити.

— Мені потрібно бути поряд, аж доки Дмитро Борисович не повернеться, — ховає очі.

— Що, буквально?

— Так, — беззвучно порхає біля крапельниці.

— Та що ж це за Бойко! Під вікнами ще охорони не вистачає.