Глава 38

Відчуваю, як міцні руки виносять мене з авто. Гул у вухах і холодні краплі дощу, що приводять до тями. Він повинен бути без свідомості, він же не пристебнутий! Намагаюсь вирватись, скрикую. Здається, що у шию та під ребра ввігнались металеві штирі.

— Вона у свідомості. Дай ще води.

Впізнаю розмірений голос Євгена. Ох…

Обтирають. Носом ловлю приємний запах шкіряного салону. «Мій джип... Моя охорона».

— Ольго, ти чуєш? Подивись на мене.

З зусиллям відкриваю повіки. Вони свинцеві, в очах стрибають тисячі яскравих мушок, від яких закрутило у носі. З грудей гудить протяжний стогін. Наді мною — стурбований Євген і ще двоє позаду нього на передніх сидіннях. Зітхаю, грудину стискають спазми, шию обпікають гарячі сльози.

— Води?

— Ні, ні... Тільки не воду.

Я хочу подивитись на авто Руслана, але шию обпікає пронизливий біль.

— Ай!

— Обережніше. У вас ушкодження, не рухайтесь.

Хочу сісти, але на перший же рух тіло відповідає тупим болем. Виявляється, болить все. Абсолютно. Знову зойки. Євген просить заспокоїтись.

— Ви в безпеці.

— Ви впевнені?

Він уважно розглядає мене, поправляє пасмо волосся і ще трохи смикає вниз змійку сукні, вивільняючи шию від тиску тканини. На мить пронизує пекучий страх, чужі руки надто турботливі. Євген, помітивши мою реакцію, підіймає догори долоні.

— Що сталось в авто, Ольго?

— Як ви мене знайшли? Я телефон дома залишила.

— У тому й справа. Дмитро Борисович підняв тривогу, тому що ваше місцеперебування не визначене.

— Але...

— Ольго, ви не розумієте, як і я до сьогодні, наскільки є важливою для пана Бойка, — поправив згорток одягу під шиєю. — Або ж не уявляєте, хто такий ваш наречений. Вибачте, якщо образив. Ваша черга пояснювати.

Я намагаюсь обдумати його слова, міцно мружусь, боюсь уявити, хто ж такий насправді Бойко, і не можу стримати сліз. Белькочу про приставання Руслана і його втрату кермування, захлинаюсь слиною й хриплю ревом. Євген стискає плече, я не втримуюсь і прохаю про обійми. Може, тому, що охоронець уособлює собою безперечний захист, а може, нарешті з’явився страх і усвідомлення того, що відбулось.

Євген нахилився і доволі міцно обійняв. Ні, не ті. Все одно трясе, хоча мужня чоловіча рука на спині заспокоює. Бути сильною складно. Зажмурилась, щоб згадати аромат його одеколону. Я готова йти пішки до Бойка.

— Не кажіть про приставання, — дивлюсь благально на охоронця, що вмостився біля мене на задньому. — Що з Русланом?

Джип тихо від’їжджає, дощ ллє стіною. Євген блиснув очима і прохрипів:

— Покійник.

Немов пірнула у вакуум. О Боже... Я знову вбила! Думки, як ураган у голові. Фізично відчуваю холод власного тіла і заклякле горло, з якого вириваються видихи. Охоронець супиться, але заспокоює. Потім доповідає Бойку телефоном. Моє прохання проігнороване. Руслан виявляється усунений. У грудях щось вибухнуло, і тілом розтіклось тепло. Я безсердечна?

Знову у своїй темній прірві. Лежу на самому дні, скрутившись калачиком. Сама по собі, зіпсована вчинками істота. Не відмиєшся, не зітреш, навіть найгострішим скальпелем, не виріжеш чорноту душі. Хочу прорости бур’яном на цьому дні.

Євгенів шепіт проникає у свідомість, потім душний фруктовий запах салону. Всідаюсь, знову орієнтуюсь. Охоронець заспокоює і змочує вуста водою. «Скоро побачитесь», — тихо промовляє. Виявляється, я несвідомо просила Бойка. Серце б’ється частіше, ритмічно розриваючи темноту, що навкруги мене…

Прокидаюсь від різкого гальмування.

— Обережніше, — фиркає Євген водієві й звертається до мене: — Приїхали нарешті.

— Куди?

— Клініка Святої Катерини[1]. Дмитро Борисович вже під’їжджає.

Я його побачу, нарешті. Євген вмощує мене на носилки, що підготував медперсонал. Ого, їх тут з десяток. Всі мене чекали?

Після декількох запитань сивого лікаря Євген зупиняє його жестом. Каже, що я достатньо відповідей дала для встановлення діагнозу. Сиджу на світло-блакитному ліжку з бандажем на шиї. Мені встигли зробити рентген та набрати кров з вени, коли чую знайомий тембр. Серце гупає, розриваючи грудину.

Він влетів в оглядову з вітром. Блідий та втомлений. Волосся та комір светра вологі, наче тільки голова і шия потрапили під дощ. Не звертаючи уваги на присутніх та їх вітання, швидко йде до мене, хвиля вітру — за ним.

— Як вона? — не перериваючи зоровий контакт, запитує у лікаря.

— Не найгірше. Забій тканин і легкий струс мозку. Декілька днів у клініці і буде в нормі.

Дмитро судомно видихнув і обережно, наче я зі скла, пригортає до себе.

— Ми ще не закінчили… — почав лікар.

— Дайте хвилину…

Я пірнаю у ніжність. Теплий запах хапаю ротом, важке серцебиття під щокою. Нарешті спокій. Вмить розтікаюсь в його руках, як морозиво. Він огортає, немов крилами. Без зупину цілує у маківку, аж доки медсестра не наполягає на крапельниці.