Глава 37

В авто миттю стає душно від адвокатового тестостерону... Їдемо поза місто, щоб відпочити від метушні, як виразився адвокат. Мені не комфортно з ним, чоловік не тримає рук при собі. Це жах якийсь! Наша бесіда примітивна з вульгарними жартами.

Втома накочується разом зі знайомим болем у шлунку. Чому не харчуватись нормально? Руслан помічає розтирання живота і пропонує взяти щось в аптеці. Ти бач, який турботливий. Погоджуюсь, бо біль накочує спазмами.

Запиваю мінералкою дрібну пігулку, що дає адвокат, і продовжуємо шлях. Через деякий час розумію, що мені дійсно погано. Спазми не проходять, тільки додалась нудота і млявість. Я починаю засинати й прошу зробити гучніше музику в салоні.

— О, просто розслабся! Відпочинемо яскраво, я обіцяю.

— Що це означає? — промовляю і дивуюсь своєму глухому голосу.

— Аванс, красуне, я завжди беру аванс. Не напружуйся і не опирайся. Я все зроблю сам.

— Що?

— Ви, дівки, хитрі. Такі сором’язливі… По ресторанах вожу, намотую кілометрові прогулянки, а потім задовольняюсь у ванній напівголим тілом з інстаграму. Ні-ні... Досить водити кругом пальця. Я знаю, яка ти корислива краля. Думала й мене безплатно використати? Е, ні, не вийде.

— Я… Я не розумію, про що ти?

— Спочатку я отримую те, що хочу, а потім вже ти.

Він цілує мене, глибоко ковзаючи язиком, а я… Не можу опиратись. Тіло ватяне. Жадібно хапаю повітря. Ні, він же не підсунув мені якесь снодійне! Він відомий шановний адвокат... Ой, тобто спробуй довести, Олю, що цей чоловік давав тобі якусь пігулку. Трясця!

Авто пришвидшується, я ловлю руку, що вже тягнеться до мого тіла. Але втримати її не можу, він сильніший. Чоловік боляче впивається пальцями у стегно. Міцно стискаю ноги й прошу його припинити, не поспішати. Він ігнорує прохання. Тіло м’якшає, адвокатова рука підіймається до шиї й хапається за неї, а я навіть не в змозі поворухнутись.

— Ой, як ти мене завела, красуне. Ще з першої зустрічі! — гладить мою потилицю, викликаючи озноб. — Нічого, нічого. Зараз надолужимо втрачений час.

Помічаю автозаправку і прошу відпустити до вбиральні. Дивно, але Руслан одразу ж скеровує до неї. Неонове світло ріже очі. Адвокат довів до дверей і заштовхнув у приміщення. Дві кабінки й рукомийник. Я просовуюсь всередину однієї з них. Стискаю руками голову, намагаюсь згадати, як виглядала пігулка. Перед очима та у нутрощах вибухають феєрверки. Тіло пульсує спалахами. Навіщо це йому?

Вуста посохли, горло пече, мені потрібна вода. Виходжу до рукомийника і, вхопившись за кран, вмикаю воду прямо собі у рот. Викликаю нудоту. І знову п’ю воду. До вбиральні заходить Руслан.

— А ти легша здобич, ніж я розраховував, — регочить.

Я хочу повернутись до кабінки, тіло кидає у сторони. Намацую маленький замочок на дверях і замикаюсь. І що далі?

— Олечко, поїхали прокатаємось. Обіцяю, тобі одразу стане краще.

Чую його дзвінкі кроки по кахлю. «Як вартовий», — думаю про себе. Дідько! Довго тут сидіти? Мені потрібна вода. Руслан стукає, а потім смикає двері. Ох, сльози стискають горло. Ні, ні. Все буде добре. Гіпнотизую замок й вгамовую дихання. Просто так цей адвокат мене не отримає.

Оглядаю кабінку, у скронях пече й тисне. Мій порятунок завжди ховався у баку унітазу. Стягую кришку і черпаю пригорщею воду. Вигляд баку чудово допомагає в очищенні шлунку. Ще декілька кіл, і мені реально краще. Я обтираю обличчя водою і всідаюсь на унітаз. Так, дійсно краще. Може, все минеться?

Руслан лупить ногою у двері:

— Ти що там, заснула? Альо!

Серцебиття розриває грудину. Адвокат гупає кулаками у двері. «Я сильна, я сильна», — повторюю про себе і відмикаю замок.

Тремчу, ноги немов желеподібні. Хлопець розтягується у посмішці і тягне до рукомийника.

— Гарненько промий ротик, — наказує і тицяє обличчям у кран.

Слухняно виконую, він смикає зелених паперових рушничків, щоб я обтерлась. Підхоплює за лікоть й веде до виходу:

— Поводься тихо, й нічого з тобою не станеться, — сичить у вухо.

На заправці малолюдно. Кричати? Ні, надто складно потім пояснювати своїм, а про Бойка взагалі боюсь думати.

Руслан сідає за кермо, і ми рушаємо з місця. Їдемо порожньою смугою. На вітрове скло починає накрапати рясний дощ, пришвидшуємось. Намагаюсь зорієнтуватись. Зі сторони адвоката починається довгий високий паркан. Це точно якась промислова зона, але я не розумію, де ми конкретно і, найголовніше, що цей гад збирається зі мною зробити.

— Куди їдемо?

— Тут недалеко мотель є. Відпочинемо, ти протверезієш, і відвезу додому.

Він гладить мої стегна. Я не в змозі опиратись, тіло надто розслаблене. На черзі груди та живіт. Ой, ні. Відвертаюсь, з горла вириваються хрипкі зойки. Адвокат смикає за лікоть, потім за шию.

— Строїш з себе правильну, а сама п’яна мене зустрічала. Думала, я не помітив? Погана дівчинка... — стискає у кулаці волосся, біль пронизує голову.

Я намагаюсь чітко промовляти: