Глава 36

Ніс лоскочить запах гелю для душу. Я чую гомін, вони сваряться… Дивно, але можу вдихнути на повні груди. Гуркіт, зойки, хлопець завалюється у розчинені двері, скручуючись на підлозі у ванній. По руці, що тримає голову, стікає густими потоками кров, він тихо стогне. Моє серце струшує пилюку… Б’ється…

Жадібний вдих і спокійний видих. Б’ється досі… На годиннику — п’ята ранку.

Дев’ять сповіщень від Бойка. Шле злісні звинувачення, просить не провокувати й бути слухняною. Обіцяє навчитись кохати. І ще декілька — про його неспроможність бути без мене.

Я не хочу знову київського божевілля, ні. Я сильна. Прогулююсь на дні прірви. Навіть подобається. Тихо, безпечно й затишно. І це виявляється не складно, не боляче. Я така як є. І що з того? Варто тільки квітів понасаджувати навкруг рваної межі. І ніхто не помітить.

Потрібно знову купу роботи взяти, й часу на думки про Солодкого не вистачатиме. Батько навряд чи допоможе, хоча не знаю, наскільки він ображений чи просто розчарований. З Русланом зустрітися б, нехай роз’яснить, що до чого з тим арештом майна.

Після душу йду на кухню ставити чайник, світло не вмикаю, достатньо освітлення від газу. Поки роздається рівне шипіння, обпираюсь в очікуванні на підвіконня. І завмираю. Напроти балкону стоїть Бойко. Обперся об авто, рука у кишені, вона збирає складками пальто. Палить цигарку, ховаючи вуха у високий комір, і дивиться на мій балкон. Пильний примружений погляд і густі клуби диму, що повільно тануть навкруг нього. Смикає комір. Холодно, напевно. Відчиняю вікно, він миттю переводить погляд.

— Тобі каву чи чай, пане Бойко?

— Твою кров у склянці! — злісно хрипить, жбурляє недопалок і всідається за кермо. BMW рвонуло з місця…

Зціплюю зуби, щоб не плакати. Немає чого, не-має. Чашка, кава, цукор, мо-ло-ко, кип’яток. Може, пробіжка? Таргани в голові заперечливо тупотять, нагадуючи образом хлопця, що на вулиці не літо. Гмм… Можливо, ввечері пробіжусь.

До обіду набрала статей у роботу. Прекрасно. Коротка розмова з мамою. Тато плакав вночі. Яка ж я собака. В який раз обіцяю собі все виправити й поїхати з рідного міста. Щоб нікому не робити боляче.

Домовляюсь про вечерю з Валентиною, коли у двері стукають. Ой, Бойко! А я як опудало. Жбурляю телефон, розпускаю волосся, ні, краще крабом. На мені досі махрова піжама. Знову стукають. Ууррр… Переодягаюсь у шовкові майку і шорти. Все. Відчиняю неспішно двері. Там кур’єр, змірює мене з відвислою щелепою. Кхм... Отже, піжама нічогенька така.

— Це що? — киваю на білий ящик з логотипами.

— Ваше замовлення. Пані Волошина?

— О! Так…

— Я теж трохи очманів, поки доніс.

— А навіщо воно мені…

Хлопець стоїть, документи на підпис тремтять. Ох, закушую губу й підписую.

Кур’єр одразу чкурнув. Тягну коробку в коридор, аж присідаю. Дзвінок. Бойко! Захекана відповідаю:

— Що?

— Ти здійснювала операцію на суму 127 тисяч?

— Я поясню… — закусила губу в очікуванні прикметників у мою адресу. — Не підтверджуй, це було до сварки.

— Комплектики є?

— Звісно.

— Так. Проводьте, — приглушено відповідає.

— Я обирала…

— Карта довгий час була неактивна, тому банк уточнює операцію. У цьому суть питання. Завтра засідання. Твоя присутність, як акціонера, обов’язкова.

— Я вже сказала, що не буду танцювати під твою дудку. Розслабся, Бойко.

— Волошина, це входить в мої плани на завтра.

— Ти власноруч викинув мене роздягнену під дощ. Не мрій про моє тіло й мою допомогу.

— Не біси мене, — сичить. — Я й так злий. Але це не означає, що відпущу тебе.

— Вже... Відпустив.

Він не дослухав. Гад! Ми помирились? І чому радію, як дурепа. Чіткий план і ніяких відступів, Олю. Але ж без відступів важкувато буде....

До вечора перемірюю обнови. Тільки дзвінок подруги нарешті відволікає.

— Та їду вже, в дорозі, — щебечу у слухавку, стоячи у трусиках посеред кімнати. — Слухай… Ти можеш влаштувати зустріч з Русланом?

— Тобі Бойка бракує?

— Хочу про «Мрію» запитати.

— Ааа… Гаразд. Без проблем. До того ж адвокат і сам хотів зустрітись. Все, чекаю тебе.

Доки збираюсь, дзвоню ще раз мамі, хочу знати, як тато.

— Сидить у кабінеті вже третю годину.

— Я вас люблю. Дуже.

Чую теж саме у відповідь і виходжу до таксі. Телефон залишаю вдома, щоб Дмитро не знав, де я. Бо приїде, якщо закортить.

До чого ж балакучий таксист попався. Ну жах просто. Інтернету немає. Взагалі без телефону некомфортно. Не варіант. Потрібно новий придбати. А ще я оцінила наявність у розпорядженні мовчазного охоронця Євгена. Тепер він здається ідеальним супроводом.

— Вау, яка ти краля! — подруга оцінює нову коротеньку сукенку і височенні підбори.