Глава 35

— Олю, будь ласка, розплющ очі! — лупить по обличчю.

— Мааа… Боляче ж…

— Я просила тебе, доню. Навіщо? Що ти коїш із собою?

— Я так його кохаю…

— Ану, підведись, мерщій у душ. Чому волосся вологе й одяг теж?

— Під дощ потрапила. Зараз переодягнусь.

— Пляшку випила?

— Ага... Але не допомагає.

— І не сподівайся. Йди.

Мляво плетусь у душ. Голова пульсує, хочу ще алкоголю. Хочу заснути й прокинутись десь в іншому місці. З іншим ім’ям, з іншим життям. Намагаюсь змити з себе безумний погляд Дмитра.

Хитаючись, вибираюсь з душу, що за погана звичка вживати на порожній шлунок, ох. Замотуюсь у махровий халат і вловлюю носом запах пиріжків з картоплею. Оце справжній антистрес. Мама вже накрила стіл з трьома стравами й остуджує чай.

— Я так тебе люблю, мамусь.

— І я тебе, донечко. Тільки не пий, будь ласка. Може, якесь лікування потрібне чи спеціаліст?

— Мені потрібен пан Бойко, а я — йому.

— Ви ж, здається, чудово ладили. Що сталось?

— Ма, а чому ти не пробачила його?

Вона мовчить, винувато опустивши голову. Дістає стілець і обережно опускається на нього.

— Напевно... Сумнівалась у його щирості.

— А зараз пробачила б? — пережовую пиріжок.

— Навіщо? До того ж я не злюсь давно. А може, й не злилась. Може, просто злякалась таких сильних почуттів, не повірила, що так буває у житті звичайної дівчини, — вона з жалем дивиться на мене. — Не втрачай свого хлопчика, можливо, все, що потрібно це поговорити відверто.

— Ні в якому разі! — мороз війнув по шкірі. — Ох, мамочко, у мене трішки складніші обставини, ніж приховування дитини.

— Дівчатка, ви як? — це тато замикає вхідні двері.

Я витріщилась на маму:

— Ти татові сказала?

— Доню, потрібно щось робити з твоєю залежністю, — мама викручує пальці на руках.

Тато прослизає до кухні та обіймає мене за плечі. Потім стає поряд із мамою, обпершись на стіну. Я не підводжу очей, але відчуваю жалісливі погляди. Серце несамовито рветься зі штучної клітки, залишаючи зсередини синці на тілі.

— Донечко, поговори з нами. Що ми можемо зробити для тебе? — батько говорить тихо, наче боїться образити. Він навіть не здогадується, як байдуже до їхніх розмов і настанов, що зараз розпочнуться. Я дивлюсь на людину, якій повністю довіряла декілька хвилин тому. Мама опустила очі додолу.

— Так ось наскільки глибока моя прірва, — перевела подих. — Гмм…

Йду на балкон. До біса моторошно, тому що аніскілечки не боюсь себе. Навіть цікаво, що ж буде далі.

— Олю, це він тебе довів? — тато прийшов до кімнати.

— Так, — навіть не обертаюсь.

— Я просив триматись якомога далі від Бойка. Це страшна людина…

— Не страшніша за мене. А може, навіть добродушніша.

Тато сопе, він не влаштовуватиме скандалу. Все пройде спокійно, як і належить інтелігентним людям.

— Ольго, ходи, присядь біля мене і поясни свою поведінку, оці слова. Що Дмитро наплів тобі? Сподіваюсь, випивкою діло закінчується? Цей хлопець не підсадив тебе на щось сильніше?

— Підсадив. Змусив, — повільно обертаюсь до вкрай спантеличеного батька. — Закохатись до безтями. І що ти вдієш?

Мама підперла одвірок, винувато поглядає на тата, що набрав повні груди переконань:

— Донечко, він не пара тобі. Ти розумна, чарівна…

— Знаєш, чому я з Києва повернулась? — хилю голову набік, батько здивований, що перебиваю його. — Не тому, що сумувала за вами. Мене звільнили за статтею. Я приходила на роботу в нетверезому стані. Як тобі таке?

Батько міцно зажмурився.

— А знаєш чому? Бо я дихати без Бойка не могла. Ні секунди, — всередині хороша дівчинка Оля ридає, скрутившись калачиком, а я продовжую руйнувати буденність: — Ось так, татусю. Тепер я не така розумна і чарівна донька? Ааа… Я ж і безробітна донині. Одне цілковите розчарування, а не донька.

Всідаюсь на диванчик на балконі й спостерігаю за їхньою реакцією. Так, мені шкода засмучувати батьків, але я надто втомилась догоджати.

— То ти вже другий рік п’єш? — у мами сльози на очах, вона прикрила рот долонею, наче щойно вилаялась.

— Ти знала Бойка ще до Києва? — тато червоніє, і на скронях з’являються знайомі візерунки вен.

— Так. Познайомилась у Коблево на відкритті розважального комплексу «Мрія», — надто пафосно це промовила. — Але вам не цікаво ж. Як і те, чому взагалі поїхала до столиці.

Тато зітхнув, наче вже почув найстрашніше. Мій вогник непокори, що жевріє, розгорається з кожним вдихом:

— Навіщо це показове здивування? Нормальним є вживати для людини, яка не має підтримки, а тільки вимоги. Нормальним є кохати того, хто запалив твоє серце, а не слідувати моралі. Ну ж бо, сваріть свою дівчинку. А краще подумайте, у чому ваша помилка! — хапаю кисень ротом, бо вогонь всередині ненажерливий.