Глава 34

Прокидаюсь від запаху кави, що лоскочить ніс. Перекочуюсь на спину й у ту ж мить відчуваю кожен м’яз. Бойко — поряд, дбайливо гладить мої ноги, а в іншій руці — центр аромату. Дмитро лагідно всміхається:

— Виспалась?

Хочу підтягнутись і розумію, що сидіти не дуже приємно, сідниці й стегна болять, наче крос бігала всю ніч. Руки важкі, втомлені, губи вогнем печуть. Я охкаю та всміхаюсь. На узголів’ї ліжка досі пристебнуті кайданки. Оце ми марафон влаштували вночі! Я знову не можу втримати сміху.

— Мені тебе шкода, правда, — Бойко безсоромно вишкіряється. — Ти ж абсолютно недосвідчена, а вимагала максимуму. Поспішаєш надолужити втрачений час?

— Можливо, — насолоджуюсь кавою, що полилась венами, і поколюванням у м’язах. Ох, як же болить щелепа. Мій всесвіт однозначно став набагато яскравішим після цієї ночі.

— Сподобались уроки? — Дмитро ставить на ліжко маленький столик, на якому яєчня і млинці.

— Дмитре Борисовичу, ви дивуєте, — оглядаю сніданок.

— Нарешті діждався! — Його завзятість вмить змінилась на похмурість: — Олюню, я готовий дивувати тебе щодня… Тільки припини сумніви. Будь ласка, Янголятко.

— О Боже, знову?! — всередині спалахнув ліхтар гніву. — Ти знову все псуєш!

Вистрибую з ліжка, не соромлячись наготи, крокую до ванної й ховаюсь у душовій кабінці. Вона вмить заповнюється парою. Можна сховатись. Жадібно вдихаю.

Тільки не розкисай, Олю. Бойко здається безпечним і надто закоханим, щоб зробити боляче своєму Янголу. Не знаю, що саме він пам’ятає про побиття моделі, а це основна проблема.

Ох, як я хочу притиснути його до себе, промовити те, що він бажає почути, забрати його біль, захистити… Ага… І не забути зізнатись, що це через мене він психічно неврівноважений, алкозалежний і… батькозалежний бізнесмен. Трясця! Ми не можемо бути разом. Бойко ніколи не пробачить, і я знаю, на що він здатен у гніві. А може, ще й ні…

Виходжу, а хлопець чекає навпроти, підперши стіну ногою. Йду повз нього у кімнату і швидко вдягаюсь, зиркаючи на сніданок.

— Ти зізналась вночі…

— Що ти верзеш, Бойко!

— Ти сказала, що це твої ластівки, — поклав долоню на тату. — І у ванній, коли лежали, теж проговорилася про весілля. Цього не було в пресі. З цього почалась бійка з Елізою.

Я не можу думати, вигадати чогось, холоне спина, а серце гупає на всю квартиру. Він стоїть на моєму шляху, рішучий та роздратований, його погляд пропалює лютим темним блиском.

— Так чого ж сумніваєшся? — єхидствую. — У тебе досить підстав, ну ж бо! Обіймай! Чого чекаєш? — від страху зуби цокотять.

Він повільно наближається:

— Я хочу почути від тебе.

— Все, досить! Досить цього божевілля! Сотні дівчат виглядають як я, як твоя дівчина-мрія, обирай собі іншу жертву, намалюй їй п’ять ластівок і втішайся! — штовхаю у груди, намагаюсь пройти, але хлопець міцно хапає за плечі. Він завмер:

— Я не казав, що у неї було п’ять ластівок…

— Це очевидно! — б’ю у тату. — Відпусти мене!

— Ні, Олюню. Ти знову проговорилась.

Я плачу і сміюсь у безпомочі. У вухах дзвенить відчай. Відштовхуюсь, пірнувши під руку, біжу до дверей. Вони ж замкнені! Дмитро поряд, напруження між нами давить, як невидима сферична куля, у центрі якої дві половинки.

— Відпусти.

— Чому тікаєш, тобі ж нічого приховувати!

— А ти чому тримаєш, я ж не вона! Мені байдуже! — завмираю. Це страшні слова для нього: — Ой…

Дмитро скалиться, стискує розчепіреною долонею моє обличчя, я бачу завмерлий кулак над собою, а потім той голосно гупає біля моєї голови. Скрикую і вдавлююсь у двері, вібрація від удару пронизує тіло. Бойко відсахнувся.

Тиша. Повільно підводжу погляд. Ми обоє розгублені. Він кричить: «Чому?!» Хапається за голову, крутиться на місці, потім підходить. Я вдавлююсь у двері. Дмитро уривчасто дихає, нависає наді мною і гіпнотизує безумним поглядом. Вхопивши за светр, штовхає за двері. Я ледь втрималась на ногах у коридорі.

У ліфті віддихуюсь, обхоплюю плечі руками. Плачу. Сміюсь. Потім знову плачу. Так краще. Так безпечніше. Все за планом. Та який план?! Арешт зняти. І все. Вільна. Від Бойка. А навіщо йому боляче зробила? На мить уявляю прірву… Глибока темнота. Як заглянути, щоб не впасти?

На вулиці похмурий осінній дощ, а я без куртки й сумки. Обмацую кишені. Телефон і його картка. Добре, що у Фокстроті[1] запхнула її разом з чеком у джинси.

Через квартал знайшла банкомат, чекаю таксі. Я змокла до нитки. Зате сліз не помітно. Так боляче! Там, де має бути серце, наскрізна діра і свистить протяг.

Таксист щось запитує, прошу дозволу не відповідати. Сором’язливо дозволяє. Всю дорогу тільки дощ гомонить.

Вдома тихо. Йду на кухню. Чайник. Чашка. Кава. Молоко. Ложка кави й ложка цукру… Ще одна ложка кави. Мо-ло-ко. Чайник, закипай… Крокую по кухні. Швидше.

Трясця! Відчай вибухає всередині, блокуючи кисень до легень. Навіщо я зустріла його знову?! Навіщо? Щоб пізнати всю велич кохання? Щоб карму очистити? А може, здохнути від власних цькувань? Навіщо сказала, що байдуже? Гупаю чолом об стіну, може, допоможе? Як же болить у грудях… Ребра скручуються, як папір над вогнем. Я не можу терпіти, не можу більше.