Глава 33

Ранок видався продуктивною нарадою з тарганами, на якій вирішено:

• бігати, бо це здоров’я, витримка та просто потрібна річ у житті (особливо якщо брати до уваги злого Бойка);
• дістати до сказу охорону, щоб вони самі зібрались і втекли від мене;
• використати охорону по повній, щоб вони остаточно втекли від мене;
• дошкулити Дмитру за вчорашню грубу розмову;
• максимально повернутись до свого звичного життя.

Виходжу з воріт у туман, справжня осінь настала. Джипи — стоять. Євген йде до мене. Вони що, всю ніч тут простояли?

— Доброго ранку, Ольго Михайлівно! Куди вирушаємо?

— Я побігла, а ви як бажаєте, — діловито розминаю ноги.

У навушниках гупає «То, от чего без ума» Монатіка, тому не одразу помітила, що один джип котиться слідом. Ой, це ви даремно, Євгене. Зупиняюсь, йду до пасажирського і кричу, бо вуха трохи заклало від гучності:

— Агов, ви на мої сіднички витріщаєтесь? Думаєте, Дмитру Борисовичу це сподобається?

— Ольго, ми слідкуємо за вашою безпекою, — Євген до біса спокійний.

— І що ви побачите у цьому тумані? Краще їдьте додому, бо я зателефоную своєму Солодкому і тоді начувайтесь, — так нахабно я себе взагалі ще не вела, але мені потрібно.

— Я не можу заборонити вам телефонувати, якщо в цьому дійсно є потреба.

Ооо! Дістаю телефон, демонстративно набираю виклик і… І що я скажу йому?

— Так, мала, — втомлено протягує у слухавку. — Скажи, що це важливо.

— Тут… Вибач, ти спиш?

— Ну я ж розмовляю з тобою, — він так ліниво це протягнув, що мені самій захотілось під ковдру.

— Тут твоя охорона розглядає мене, — у потилицю вдарила гаряча хвиля, і я враз спітніла. Оце бовкнула!

— Олюю… Ну ти ж наче розумна…

— Скажи, хай їдуть.

Мовчить. Довго. Може, заснув?

— Бойко?

Він гарчить, наче розганяється на уявному байку, а потім вибухає:

— Якщо дзвонитимеш з такими дурними претензіями, то відлупцюю так, що зірки рахуватимеш перед очима! Олю, ти серйозно?! Побігай кругом дому, якщо так нудно!

— А я що, по-твоєму, роблю! Ой… Тобто...

— Це прокляття, а не дівка!

Він роз’єднує, я ледь стримую образу. Потрібно було підготуватись, а потім вже. У Євгена вібрує телефон. Ага! Ось і отримуй, охоронцю. Зверхньо спостерігаю за розмовою. Він відповідає спокійно:

— Так. Не хвилюйтесь. Так, розумію. Все гаразд, Дмитре Борисовичу. Зрозумів. Вона у надійних руках. Так. Дякую за довіру.

Музика голосніше, біжу далі. Отже, проти мене всі хлопці. Ну побачимо, побачимо.

Вдома відчуваю, що даремно стільки кружляла. Мама снідає зі мною, вона повеселішала, зробила акуратну зачіску:

— Ма, ти така гарненька, — смачно цілую у щічку.

Здається, що їй легше після вчорашньої розмови. Біль розділений між двома не такий пекучий. Мені потрібно захистити її від Бориса і не допустити їхньої зустрічі. Ніколи. Це можливо взагалі? Напевно, вони ж живуть скільки років в одному місті, уникаючи зустрічей. А Борису тепер сміливо можна ставити умови, він точно не встоїть перед моїми проханнями.

Мама шепотить, відволікаючи від роздумів:

— Ти збережеш мою таємницю?

Вона запитує, наче ненароком, не відриваючись від сніданку.

— Угу, звісно. Я хотіла б ще історій. Ніколи не задумувалась про ваше життя до мене.

— Трохи згодом, гаразд?

Я киваю головою, бо рот набитий млинцями з малиною. Потрібно їхати до себе, бо відчуваю, що з такими сніданками мереживний комплектик трісне на дупі ще до Дмитрових доторків.

Туман розвіявся, захмарено і прохолодно. Але щоб компенсувати поганий репортаж, потрібно задобрити подругу фотографіями. Навіть знаю, як дістанусь до Коблево.

Не відриваю очей від екрану телефону, звертаючись до охорони:

— Мені потрібно у справах…

Євген промовляє: «Прошу», — і галантно відчиняє дверцята. Притримує за лікоть, як малу дитину. У салоні — водій та Євген і біля мене ще один здоровань.

— Я не поїду з ним.

— Ольго Михайлів…

— Мені не комфортно! Він займає особистий простір!

Євген дивиться на бідолашного хлопця. Той беззвучно виходить. Ох, стерво з мене ніяка. Ображено бурмочу, киваючи на водія:

— Познайомите?

— Немає потреби. Куди їдемо? — охоронець приготував телефон.

— А ви збираєтесь повідомляти Бойка?

— Про кожен крок, пані Ольго.

— В АТБ[1] за прокладками, — випалюю і суну ніс у телефон.