Глава 32

— Сиди біля батьків декілька днів, гаразд? — Бойко дає настанови, цілуючи. Він довів мене до дверей. — У тебе буде авто, але краще залишайся вдома, так спокійніше.

— Що ти задумав?

— Радикальні міри.

— Бо-йко, — кривлюсь. — Припини, будь ласка.

— Так, — награно супиться.

Тато відчиняє двері й ледь втримує окуляри на носі. Намагаюсь вислизнути з обіймів, але хлопець міцніше притискає до себе, не зводячи очей з тата.

— Прокуроре! Ось. Віддаю цілу і неушкоджену. Таку ж хочу отримати через декілька днів, — легенько підштовхнув вперед.

У бідолашного батька аж щелепа відвисла. Він обурено бубонить:

— Це, взагалі-то, мої вимоги мають бути, хлопче, не нахабній.

Дмитро обіймає і голосно цілує у щічку:

— Телефонуй. Сама не вирушай нікуди.

І преспокійно йде. Навіть пес за «свого» прийняв і радісно виляє хвостом біля ніг.

Тато насуплюється:

— Олю, ти до лікарні мене доведеш!

— Не сваріть, бо вкраду і зустрічатиметесь тільки на вихідних, — відповідає Бойко у воротах і, підморгнувши, шмигає в авто.

Сміюсь і йду додому, де ще пів години розповідаю спантеличеним батькам, звідки у мене коштовні прикраси. Вночі не можу заснути через думки про бідну дівчину, яка залишилась під мостом. Вона, звісно, погано себе повела, але… Що з нею? Де вона у ту мить, коли я під теплою ковдрою. Все ж таки з Дмитром краще не жартувати. Я ж не винна, що Зайка цього не зрозуміла.

Зранку — млинці. Мама з захопленням слухає розповідь про вечірку. Переглядає фото на телефоні. Вона пишається мною. Обіцяю до вечора знайти в інтернеті професійні фото. Тато до кінця сніданку не витримує і випалює:

— Коли це закінчиться? Доню, будь-хто, крім цього хлопця.

— Ось вручиш до рук документи про зняття арешту, тоді й поговоримо.

— Ольго, я серйозно. Тобі доведеться обирати…

— Тату, припини. Ти зараз схожий на Бориса Миколайовича, — усміхаюсь і не одразу помічаю зміни у настрої батьків.

— Та що ж це таке! Жодного згадування про Бойків у моєму домі! Щоб ноги його не було у моєму дворі, або ж вживатиму жорстких заходів! — розлютувався, підхопився зі столу і погупав п’ятами геть.

Мама ледь стримує сльози.

— Ма, що знову не так?! Можливо, якщо поясните, я зрозумію ваші почуття. Ну скільки це продовжуватиметься?

— Ой, доню… — поспіхом вийшла з кухні.

— Чудово, — бубоню під ніс і починаю збирати посуд зі столу.

Пів дня витратила на закінчення статті. Все ж таки з телефону це не дуже зручно. Краще вже у квартирі сидіти, бо у батьків ні ноутбука, ні настрою.

Після обіду працюємо з мамою у садку, коли мій телефон сповіщає про вхідний.

— Привіт, Валентинко! Ти так сильно хочеш про вечірку дізнатись?

— Олю, Олю! Ти читала, що твориться?

Я встигла вхопити повітря, перед тим, як подруга повідомила, що зранку у штабі кандидата у депутати Бориса Бойка прогримів вибух, а його дружина у лікарні зі струсом мозку (на неї хулігани напали біля офісу «Другого Шансу»).

— А з твоїм Бойком все гаразд? — видихнула Валентина..

— Так... Думаю, що все нормально. Ми не говорили ще сьогодні, — розтираю чоло, щоб прогнати очевидні здогадки.

— А вечірку бачила. Крута! Ти так гармонійно влилась у сім’ю Бойків. Стережись суперниць, — хихотить.

— Нехай суперниці бояться, — сичу, згадуючи Зайку.

— Оце точно! Слухай, до кінця тижня потрібно репортаж подати. У тебе як справи?

— Ох, репортаж… Так. Я відредагую і надішлю на пошту. Завтра. А замовник мовчить?

— Не підганяє. Взагалі-то дивно, але нам на руку, — зв’язок бринить. — Може, приїдеш до мене?

— Так. Звісно. Завтра.

— Все, подружко, чекаю. І… Бережи себе.

Швиденько відкриваю останні новини й тихо зойкаю, читаючи. Постраждалих від вибуху немає. Єва Олегівна у стабільному стані... Це ж його рук справа. Ох, Дмитре, тобі проблем замало?

— Дочко, це що за бандити біля воріт? — тато обперся на граблі.

Він прибирав ділянку перед парканом.

— Еее… Не знаю. Зараз дізнаюсь.

— Ні, не ходи. Я сам.

— Ні, тату! Це ти залишайся у дворі.

Виходжу за ворота і зиркаю на два чорних полірованих джипи. Трохи далі троє здорових хлопців нишпорять по вулиці. З водійського сидіння одного з джипів вистрибнув чоловік і на ходу почав вітатись:

— Ольго Михайлівно, я — Євген, ваш охоронець.

Він виглядає старшим за інших, високий, акуратна стрижка, краватка і масивний золотий перстень на пальці.

— Добрий… — видаюсь суворою. — У мене охорона є?