Глава 31

Мовчки їдемо в авто. Краще б якась музика грала.

— Куди ти мене везеш? — кажу, коли звертаємо вниз по Воєнному спуску.

Він мовчить, навіть не кліпнув.

Під мостом біля Порту зупиняємось, від тремтіння не можу звести коліна, добре, що сукня довга. Бойко дістає з-під сидіння пістолет, смикає запобіжник і ховає за спину. Тепер він здається не таким вразливим та безпомічним, як на першому засіданні. Я боюсь розглядати його, боюсь запитати й навіть дихати голосно. Здається, в салоні чутно моє серцебиття.

Під’їжджає джип. Дмитро беззвучно вислизує з авто. Відчиняє дверцята і галантно подає руку. Вона холодна, як крига. Я вичавлюю слова:

— Що це все означає?

— Все буде швидко, не хвилюйся.

Не можу навіть уявити, що цей хлопець збирається робити. Але я не винна! Це він все псує постійно!

— Стій тут, — наказує. Він думає, що я спроможна тікати.

Бойко неспішно йде до джипа. Назустріч вистрибують хлопці у бейсболках. Світло тільки від ліхтарів на стовпах, тому облич не розгледіти. Холодний морський вітер пробирає до кісток, гудіння Порту та ледь вловний запах мастила створюють ілюзію захищеності. Переконую себе, що нічого жахливого не може статись, бо поряд працюють люди й транспорт їздить над нами… І взагалі, ми у центрі міста, як-не-як. Із заднього сидіння джипа волочать Зайку. Ох! Я ховаюсь за дверцята авто, наче це може врятувати.

Дівчина мотає головою, жестикулює, щось пояснюючи, і тягнеться до Бойка. Той хапає її за потилицю і б’є об капот джипа з такою силою, що її голова відлітає назад, як м’яч. Крик і сльози. Ще один удар. Тиша.

Я гепаюсь на сидіння. Шлунок скрутило, мене морозить. Як він може бити дівчину? Боже! Він тягне її до мене. Хапаю повітря ротом, давлюсь. Навіщо? Я не знаю навіть її ім’я! А це важливо? Сльози проступають від страху, ще мить, і я точно знепритомнію. Бойко жбурляє дівчину під ноги. У неї кров на руках, на голові, а обличчя, до якого прилипло волосся, взагалі не розібрати.

— Я чекаю, — його голос сталевий.

Дівчина намагається говорити й спльовувати одночасно. Не знаю, кого з нас трясе більше. Кров на асфальті, підіймаю ноги, боюсь торкатися землі. В думках благаю Зайку робити те, що вимагають. Чому вона не слухається?

— Говори! — гримить, і голос відлунюється від металевої конструкції моста.

Бойко вихопив пістолет і притиснув дівчині до голови. Я закриваю рот долонею, бо з горла вириваються неконтрольовані зойки.

Зайка хрипить, що це ідея Єви, що жінка дала грошей за сьогоднішню виставу. Здається, їй важко вимовляти слова від поранень. «Досить», — вичавлюю і ховаю ноги в авто. Боюсь забруднити сукню? Серце ось-ось вистрибне з корсета.

Бойко штовхає її ногою, як мішок картоплі, дівчина скиглить і протягує: «Вибачте».

Моє тіло заніміло, тільки жадібно хапаю повітря. Не можу дивитись на неї. На нього тим паче. Коли це закінчиться?

— Ось так, хороша дівчинка, — Дмитро недбало переступає скручене, тремтяче тіло і звертається до хлопців: — Вона ваша.

— Наскільки наша? — хижі посмішки блищать з напівтемряви.

— Наскільки фантазії вистачить.

Бойко всідається за кермо. Гупає і моїми дверцятами, дбайливо пристібає пасок і на мить зупиняє погляд на моїх вустах, що тремтять. Невдоволено фиркає і рушає з місця, що аж вдавлює у сидіння.

Закриваю повіки. Думки та емоції змішались, і неможливо виокремити жодну з них. Хочу сховатись, провалитись крізь землю і ніколи більше не чути його ім’я. Я не хочу продовження чи закінчення. Я залишаю все, як є. Тільки б додому неушкодженою добратися. Ох, яка ж я дурна була, коли думала, що в силі все змінити. Жах!

Авто летить, попри світлофори. Маневруючи дворами, наближаємось до моря. BMW, підстрибнувши на бордюрі, м’яко сідає у пісок. Двигун гарчить, штовхаючи авто по піску.

Бойко вимикає двигун, і салон вмить заповнює шум моря. У темряві миготять білі баранці на хвилях. Море зле сьогодні.

Він дістає цигарки, кладе голову на підголівник і, підпаливши, затягується на повні легені. Клята вишня! Серце гупає під шлунком. Дмитро випускає дим у відкрите вікно і ліниво протягує, косо змірявши поглядом:

— Не холодно?

Я ледь мотнула головою у відповідь. Ловлю себе на думці, що Бойко абсолютно спокійний, не барабанить пальцями, не сіпається, навіть не кусає губи. А краще б навпаки, бо від його байдужості моторошно.

— Не мовчи. Скажи щось, прошу, — видихає разом з димом. — Скажи, що я ненормальний. Чи дурний. Чи дійсно хворий. Хоч щось… — ніжно дивиться. — Ти налякана, ходи до мене.

Хлопець тягне до грудей, я смикаюсь щосили й вистрибую з авто. Вітер б’є з силою і, здається, підхоплює у повітря.

— Повернись в салон, Олю! — Бойко швидко обійшов авто.

— Ні! Ми не домовлялись про таке, — не можу розмовляти від страху, що пульсує у нутрощах.

— Тобі нема чого боятись. Я ніколи…

— Невже? Ти впевнений? Я — ні. Я зовсім не знаю тебе, не знаю, на що ти здатен!