Зали неймовірні! Захопливі! Вдень краси не розгледіти, а коли за вікнами ніч, все виглядає розкішно. Яскраві вогні, масштабні зони й кульки з різноколірним димом, що додають невагомості загальній атмосфері. По периметру залу — столи з частуванням та шампанським. На другому поверсі більше місця для танців, на першому — невеличка сцена з інформаційним стендом про захід. Ми з Дмитром обходимо спершу другий поверх, потім спускаємось на перший. Мене представляють усім як майбутню наречену. Від того потроху псується настрій, бо це брехня. Солодкий — спокійний та задоволений. Іноді шепотить: «Ну ти молодець», або «Дякую». Він здається розчуленим, міцно переплітає наші пальці.
Все чудово, аж поки не з’явились Єва та Борис. Дмитро знітився, його погляд спрямовується у темінь за вікнами. Я не витримую і тягну за шию до себе:
— Ти — власник, чуєш мене? Ти. А решта — обставини, — тисну долонею у груди.
Він мовчазно погоджується і пропонує випити. Ох, буде мені горе, якщо зайвий келих перехилю. Але Бойку потрібно, тому схвально підморгую. Згадую про обов’язкове вступне слово власника фонду. Дідько, раніше згадати б!
— Ти промову підготував?
— Навіщо. Батько відкриває вечір, — ліниво відпиває шампанське.
Та що з цим хлопцем не так?!
— Ти відкриватимеш! — сичу крізь зуби.
Бойко лупає очима.
— Звик не натужуватись, так? А дудки! Стій і думай промову. Я поки привітаюсь з твоїми батьками.
Одягаю найщирішу усмішку і крокую до старих Бойків. До напівстарих.
— Єво Олегівно, ви — розкішна! Яка прекрасна сукня, — ми цілуємось, наче друзі. — Борисе Миколайовичу, вам подобається вечірка?
Той відповідає: «Так» — і відволікається на якогось Пузаня.
— Олечко, це не зовсім те вбрання, в якому ти мала бути, — Єва бере за лікоть і відводить трохи далі.
— Дмитро обрав. Як вам? — кручусь перед нею, як дурна лялька.
— Головне, щоб йому подобалось. Чому хлопчик насуплений? — киває у сторону пасинка.
— Він завжди насуплений.
— Це точно.
Ми хихикаємо, вдаючи безтурботність.
— Щось розповіси мені? — Єва невинно кліпає довгими накладними віями.
— Останнім часом і не говорили… Ну знаєте, про особисте... Вечірка весь час забирала.
— Що ж… Зачекаємо.
Підходить Борис:
— Ольго Михайлівно, ти — чарівна!
Він цілує руку, і спина одразу пітніє. Потім продовжує:
— Прекрасні фотозони, прекрасні. Декілька партнерів вже запропонували фінансову допомогу фонду, настільки їм імпонує вечірка. Ти — молодець.
— Отже, — прочищаю горло, — потрібно почати цей вечір.
Він радісно погоджується і рушає до сцени. Трясця!
— Я можу спробувати? — від переляку німіє щелепа.
— Що спробувати? — одночасно запитують Бойки.
— Ну, відкрити… Декілька слів присутнім, і я вважатиму, що зробила все можливе, аби допомогти бідним людям у наших центрах.
Єва роззявила рота, а Борис вагається.
— Це ж не зашкодить заходу? А моє серце заспокоїться... — тисну.
— Так, так… Чом би ні, — Борис спантеличений і тому, напевно, погоджується. — Врешті, саме ти доклала найбільше зусиль.
— Дякую, Борисе Миколайовичу, дякую.
Я забираюсь якомога далі, доки вони не передумали. Мене так трясе, що дихати потрібно з зусиллям.
Грає урочиста музика, ведучий припрошує всіх до сцени. Пані та панове повільно підтягуються. Як людно! Я стискаю ніжну сукенку у кулаках.
— Мала, ти чого? — Бойко розглядає моє обличчя.
— Промова готова? — стріляю очима.
Він стоїть розгублений. Оголошується звертальне слово від власників благодійного фонду «Другий Шанс». Боже, як я хочу провалитись крізь землю. Борис зиркає на мене і запрошує жестом на сцену. Я навіть посміхнутись не можу. Йду вперед. Одна, друга сходинка. Не заплуталась у спідниці. Хух! Ведучий шепотить про те, що мікрофон ввімкнений і я можу починати промову.
Дивлюсь на взуття першого ряду гостей, бо вище боюсь підняти погляд. Хапаюсь за стояк мікрофона і бубоню щось типу: «Добрий вечір». Оойй…
— Дмитре, допоможеш мені? Будь ласка, — випалюю раніше, ніж думаю про це. Потрібно було «Дмитре Борисовичу» сказати! Хай вже…
Хлопець супиться, але на обличчі ковзнула посмішка.
Він хвацько підіймається і міцно обіймає. Вітається, жартує, і залом проходить хвиля хихотіння. Чудово, мій хлопчику. Намагаюсь непомітно прослизнути у натовп і перехилити один чи два келихи, щоб вгамувати тряску, але Бойко підхоплює за руку і знову жартує, що доведеться одружитись, бо я таки втечу.
Тихий гул у залі, Дмитро до болю стискує мої пальці, я дивлюсь на нього. Такий красивий, усміхнений і діло-ви-тий. М’язи живота вмить напружуються і приємно печуть. Потрібно ще трішки зачекати, а потім у готельний номер.