Глава 30

Зали неймовірні! Захопливі! Вдень краси не розгледіти, а коли за вікнами ніч, все виглядає розкішно. Яскраві вогні, масштабні зони й кульки з різноколірним димом, що додають невагомості загальній атмосфері. По периметру залу — столи з частуванням та шампанським. На другому поверсі більше місця для танців, на першому — невеличка сцена з інформаційним стендом про захід. Ми з Дмитром обходимо спершу другий поверх, потім спускаємось на перший. Мене представляють усім як майбутню наречену. Від того потроху псується настрій, бо це брехня. Солодкий — спокійний та задоволений. Іноді шепотить: «Ну ти молодець», або «Дякую». Він здається розчуленим, міцно переплітає наші пальці.

Все чудово, аж поки не з’явились Єва та Борис. Дмитро знітився, його погляд спрямовується у темінь за вікнами. Я не витримую і тягну за шию до себе:

— Ти — власник, чуєш мене? Ти. А решта — обставини, — тисну долонею у груди.

Він мовчазно погоджується і пропонує випити. Ох, буде мені горе, якщо зайвий келих перехилю. Але Бойку потрібно, тому схвально підморгую. Згадую про обов’язкове вступне слово власника фонду. Дідько, раніше згадати б!

— Ти промову підготував?

— Навіщо. Батько відкриває вечір, — ліниво відпиває шампанське.

Та що з цим хлопцем не так?!

— Ти відкриватимеш! — сичу крізь зуби.

Бойко лупає очима.

— Звик не натужуватись, так? А дудки! Стій і думай промову. Я поки привітаюсь з твоїми батьками.

Одягаю найщирішу усмішку і крокую до старих Бойків. До напівстарих.

— Єво Олегівно, ви — розкішна! Яка прекрасна сукня, — ми цілуємось, наче друзі. — Борисе Миколайовичу, вам подобається вечірка?

Той відповідає: «Так» — і відволікається на якогось Пузаня.

— Олечко, це не зовсім те вбрання, в якому ти мала бути, — Єва бере за лікоть і відводить трохи далі.

— Дмитро обрав. Як вам? — кручусь перед нею, як дурна лялька.

— Головне, щоб йому подобалось. Чому хлопчик насуплений? — киває у сторону пасинка.

— Він завжди насуплений.

— Це точно.

Ми хихикаємо, вдаючи безтурботність.

— Щось розповіси мені? — Єва невинно кліпає довгими накладними віями.

— Останнім часом і не говорили… Ну знаєте, про особисте... Вечірка весь час забирала.

— Що ж… Зачекаємо.

Підходить Борис:

— Ольго Михайлівно, ти — чарівна!

Він цілує руку, і спина одразу пітніє. Потім продовжує:

— Прекрасні фотозони, прекрасні. Декілька партнерів вже запропонували фінансову допомогу фонду, настільки їм імпонує вечірка. Ти — молодець.

— Отже, — прочищаю горло, — потрібно почати цей вечір.

Він радісно погоджується і рушає до сцени. Трясця!

— Я можу спробувати? — від переляку німіє щелепа.

— Що спробувати? — одночасно запитують Бойки.

— Ну, відкрити… Декілька слів присутнім, і я вважатиму, що зробила все можливе, аби допомогти бідним людям у наших центрах.

Єва роззявила рота, а Борис вагається.

— Це ж не зашкодить заходу? А моє серце заспокоїться... — тисну.

— Так, так… Чом би ні, — Борис спантеличений і тому, напевно, погоджується. — Врешті, саме ти доклала найбільше зусиль.

— Дякую, Борисе Миколайовичу, дякую.

Я забираюсь якомога далі, доки вони не передумали. Мене так трясе, що дихати потрібно з зусиллям.

Грає урочиста музика, ведучий припрошує всіх до сцени. Пані та панове повільно підтягуються. Як людно! Я стискаю ніжну сукенку у кулаках.

— Мала, ти чого? — Бойко розглядає моє обличчя.

— Промова готова? — стріляю очима.

Він стоїть розгублений. Оголошується звертальне слово від власників благодійного фонду «Другий Шанс». Боже, як я хочу провалитись крізь землю. Борис зиркає на мене і запрошує жестом на сцену. Я навіть посміхнутись не можу. Йду вперед. Одна, друга сходинка. Не заплуталась у спідниці. Хух! Ведучий шепотить про те, що мікрофон ввімкнений і я можу починати промову.

Дивлюсь на взуття першого ряду гостей, бо вище боюсь підняти погляд. Хапаюсь за стояк мікрофона і бубоню щось типу: «Добрий вечір». Оойй…

— Дмитре, допоможеш мені? Будь ласка, — випалюю раніше, ніж думаю про це. Потрібно було «Дмитре Борисовичу» сказати! Хай вже…

Хлопець супиться, але на обличчі ковзнула посмішка.

Він хвацько підіймається і міцно обіймає. Вітається, жартує, і залом проходить хвиля хихотіння. Чудово, мій хлопчику. Намагаюсь непомітно прослизнути у натовп і перехилити один чи два келихи, щоб вгамувати тряску, але Бойко підхоплює за руку і знову жартує, що доведеться одружитись, бо я таки втечу.

Тихий гул у залі, Дмитро до болю стискує мої пальці, я дивлюсь на нього. Такий красивий, усміхнений і діло-ви-тий. М’язи живота вмить напружуються і приємно печуть. Потрібно ще трішки зачекати, а потім у готельний номер.