Глава 29

Ми прокидаємось одночасно від гудіння телефону.

— Клята п’ята ранку, — бубонить Солодкий.

— Ні, не йди, — ловлю тепленького хлопця, але він міцніше закутує у ковдру.

— Спи, я зараз повернусь.

Сон одразу ж повертається, і, здається, за мить вже чую, як він знову вовтузиться збоку. Ніс лоскочить аромат кави. Тягну руку до горнятка. Дмитро перехоплює і розтирає зап’ястя, потім цілує. Чую шепіт: «Вибач». Відкриваю очі, хлопець ледь не плаче.

— Що?

— Я… Не хотів так, — продовжує розтирати шкіру, не відводячи жалісливого погляду.

На зап’ясті ледь помітні сліди вчорашньої суперечки. Сідаю на пах, промовляючи:

— Цього більше не повториться.

— Ніколи більше...

— Я востаннє у тебе дома. Це ненормально. Я не звикла до таких «діалогів», вибач, але мені абсолютно не сподобалось.

— Ти, здається, залишилась задоволеною, ні?

— Бойко, я не про те!

— Зрозумів, зрозумів, — пригорнув до грудей. — Мені теж не підходить, я вчусь бути з тобою… Дай трохи часу.

— Такий ритм не для мене.

— Я зміню ритм! Що ще?

Чую, як прискорюється його серцебиття, цілую шию і влягаюсь зручніше на плече:

— Я можу поспостерігати за твоєю роботою?

— Олю, скажи, що не так, і я…

— Потім… — підводжу погляд, очікуючи.

— Так, будь ласка. Спостерігай, — зітхнув і заходився швидко перемикати таблиці, графіки, кудись підключатись та відкривати безліч вкладок.

Я дивлюсь на порожні полиці навпроти. Таки сюрпризи продовжую ненавидіти. Серед ночі ми прокинулись і повечеряли, а потім вирішили зібрати розбиті вази й квіти. Я розплакалась, бо мені шкода зламаних паличок бамбуку, і вази ніжні, і квіти. Бойко просив заспокоїтись, бо він щось вдіє з собою. Ні, цей хлопець не дарма на обліку стояв. Несамовитий, але такий теплий і м’який. Тіло важчає. Здається, підйом о п’ятій не для мене…

Прокинулась одна у ліжку. Поблукала порожньою квартирою, посмикала замкнені двері в інші кімнати й вирішила приготувати яєчню. Ввімкнула М1 й оглядаю вітальню. Сонце наливає приміщення теплими променями, «квітів не вистачає», — зловила себе на думці, а ще… Мені комфортно, звично тут знаходитись. Довгоочікуваний спокійний ранок… Ага! От тільки пообіцяла Бойку більше не з’являтись тут.

Неспішно розкладаю тарілки на стільниці, коли повертається Солодкий.

— Нарешті у цій квартирі їжею пахне!

Дмитро задоволено усміхається, проходячи на кухню. Він у бейсболці й теплому спортивному. Є хоч якась річ, що йому не личить? Цілуємось, наче не бачились пів року.

— Що приготувала?

Я мовчазно демонструю яєчню з помідорами.

— А я шаурму привіз.

— Шаурму? — надто емоційно промовила.

— Ну… Твоя улюблена страва, — хлопець вмить знітився. — Ти ж сама казала!

— Я? Коли?

Дмитро з розмаху гупає паперовим пакетом об стіл і ховає руки в кишені. Зараз почнеться...

— Мені подобається, але це не улюблена страва.

— А яка?

— Потім. Сідай, — заглядаю у пакет.

— Все надієшся, що втечеш від мене? — хилить голову набік.

— Так, — зізнаюсь, бо набридло викручуватись. — Чай солодкий п’єш?

— Ні, каву.

— Ні. Чай п’єш. До шаурми потрібен солодкий чай.

Дивлюсь, як Бойко ледь втримує усмішку.

— Це ж те саме правило, що й зі смаженою картоплею, — сама вже ковтаю сміх.

Дмитро береться до сніданку. Все настільки гармонійно… Звичайні музичні новини по телевізору, кипить чайник, мій Бойко з набитим ротом їжі... І так захотілось тупотіння маленьких ніжок, що ось-ось почується з кімнати… Я міцно мружусь.

— Олюню, що таке? Про що думаєш?

— Каву, пане Бойко, п’ють з французькими хрусткими круасанами, на балконі з видом на Ейфевелеву вежу, а не ось тут ось... З шаурмою, — повільно наливаю йому чай.

Спостерігаю, як важко він ковтає їжу і сьорбає гарячий напій, витягує вуста, аби не вибухнути сміхом, і вичавлює:

— Зро-зу-мів.

— Надіюсь на те...

Відвертаюсь, щоб не розсміятися.

— Надіється вона...

За мить ми регочимо до болю у животі.

Дві години потому від ідеального настрою нічого не залишається. Вечірка сьогодні ввечері, а роботи ще дуже багато. Дмитро привіз Ангеліну, але від неї більше захопливого вереску, ніж допомоги. Декілька гаркань Бойка, і вона слухняно виконує всі мої прохання.

— Ти можеш йти оглянутись, якщо бажаєш, — не витримую її жалісного погляду.