Глава 28

В салоні Fabio грає Пивоваров. Я, підспівуючи, мчу до Солодкого, в думках перебираючи послідовність майбутніх поз. Реально хочеться його понадкушувати. Вирішила на час домовленості не мучити себе ревнощами, бо від того лише більше шансів бовкнути щось про Коблево. Я хочу просто насолодитись Дмитром. Можливо, ми були б щасливі разом, якби того ранку не заявилась Еліза, якби вони не сперечались, як божевільні, і вона не розбила б голову Бойку пляшкою віскі. Тією, яку ми вночі розпивали. Сволота та Еліза! Це вона все зіпсувала.

Чекаю, барабанячи пальцями по керму, поки підіймається шлагбаум до паркінгу в Дмитровому будинку, й уявляю, як через декілька хвилин цілуватиму найсолодші вуста. Нарешті шлях вільний, тисну на педаль і помічаю, що у заїзд одночасно зі мною влітає білосніжний джип. Хочу гальмувати, але різкий удар вдавлює у сидіння.

Паморочиться, чую лайку і гупання у скло. Ох, моя голова. Обережно відкриваю повіки й часто кліпаю. Все гаразд? Трясця! Бампер мого авто у дверцятах клятого джипа.

Виходжу, щоб глянути, але переді мною з’являється лисий чоловік, який плюється слиною і погрожує чи то розтерти, чи то роздерти. Моє спасіння — підстаркуватий чоловік-вахтер. Я від того крику більше налякана, ніж від аварії. Сльози контролювати не можу, обтираюсь рукавом.

Намагаюсь збагнути, звідки він взагалі взявся на цьому джипі, коли дзвонить Дмитро. Він так солодко муркотить у слухавку, що я ще завзятіше починаю ридати. Вахтер запихає мене в авто, рятуючи від стусанів лисого, який вже червоний, як буряк, і скаче кругом наших авто. Лисий верещить у дверцята, Дмитро — у слухавку. Викрикую місце аварії й роз’єдную.

Вахтер просить від’їхати. Небесні сили, як я боюсь провернути ключ запалення. Виконую прості дії, але нічого не бачу через сльози, тому, зрушивши з місця, одразу гальмую. Тепер лисий охкає біля своїх дверцят.

Голова важка, як молот, опираюсь на підголівник і намагаюсь опанувати себе. На мить все стихло. Але потім дверцята відкрились, і теплі, знайомі руки мацають шию, руки, плечі, ноги. «Все гаразд», — повторюю декілька разів і тицяюсь у шию. Аромат його гелю діє, як заспокійливе. Дмитро обтирає сльози, цілує щічки й прикриває дверцята.

Я спостерігаю, як він веде перепалку з лисим, розмахуючи руками. Потім спокійніше, потім оглядають моє авто і я бачу до чортів злий Бойків погляд. Чому він такий блідий? Його груди важко підіймаються і рвучко опускаються. Він закочує очі й заперечливо мотає головою, у нього аж ніздрі роздуваються. Я враз прийшла до тями. Дмитро стискує кулаки і йде до мене.

— Виходь, — його голос хрипить від роздратування.

За лікоть веде між авто. Лисий щось прикидає в умі, сидячи за кермом. Бік джипа вм’ятий. Skoda теж незначно…Чого так хвилюватись?

— Ти куди збиралась? — Дмитро сичить.

— Ну... До паркінгу.

— До паркінгу… Тобто ліворуч? — хлопець навис наді мною і, здається, вкрав весь кисень навкруги, бо мені зовсім бракує повітря.

— Т-так, — протягнула, не розуміючи, до чого це запитання.

— А якого клятого біса миготить поворот праворуч?! — роздув щоки, а потім видихнув: — Олю, де ліворуч, де праворуч?

Я зовсім не розумію, як так вийшло, і навіть ступила крок, щоб пересвідчитись, але Бойко так голосно гаркнув своє запитання ще раз, що я на мить справді заплуталась у сторонах. Знову сльози, прошу пробачення у Дмитра, він шле назад до авто. І коли я відчинила дверцята водія, хлопець знову скрикнув, що я підскочила на місці:

— На пасажирське, Олю! Ти віднині пасажирка. Довічна пасажирка!

Ще декілька хвилин чоловіки домовляються, потім Бойко відраховує купюри й вони потискують одне одному руки.

Дмитро шарпає водійське і з прокльонами всідається за кермо.

— Не сваріть дівчину. Ну замріялась трохи, — протягує вахтер.

Я голосно дякую йому й одразу ж прикушую язика від Дмитрового вбивчого погляду. Мовчки віддаю ключі. Ми обережно рушаємо у темний тунель паркінгу.

— Нещастя, а не авто! Клянусь, я його підпалю і танцюватиму, як відьма навколо вогнища.

— До чого тут авто? Це я замріялась.

— І про що ти мріяла? — більш спокійно запитує.

— Про тебе, — трохи обурено промовляю, наче це й так не зрозуміло.

Бойко змірює косим поглядом і фиркає:

— Замріялась вона…

— Мрійниця... — досадно повторюю.

— Ти баран, Олю! А не мрійниця… — вибухає Бойко, гупаючи по керму руками. — Ніякого водіння!

— Але ж...

— Я тобі не тато, ти вже не згадуєш про водіння, — свердлить холодом, чекаючи заперечення чи, може, продовження діалогу. Але я не хочу. Нема настрою.

До квартири підіймаємось мовчки, я іноді схлипую. Від чоловічого вереску я навіть не осмислила можливі наслідки, які осяяли мене аж тепер. Знову не можу стримати сліз. Дмитро підхоплює в обійми й нарешті лагідно заспокоює. Це діє краще і швидше, ніж крик.

Вдома, виявляється, чекає пахуча ванна і три полиці «дівчачих баночок», як виразився Бойко. Зубна щітка і щітка для волосся теж з’явились. Це вже серйозно. І я зовсім не хочу опиратись. Можливо, я зізнаюсь, коли поверну «Мрію»? Можливо, він пробачить?