Глава 27

Нарешті переддень фотовечірки. Від Бойка декілька днів тільки скупі сповіщення. Відчуття, що все, що між нами було, це сон. У будь-якому випадку, поки що я слухняна лялька в його руках. Батько не піддається на вмовляння і заборонив розпитувати про арешт «Мрії».

Приготування допомагає відволіктись. Фотовечірка відбудеться у двоповерховому банкетному залі готелю Бойків. Обидва поверхи з високими стелями, фресками та блискучими люстрами. Колони, овальні вікна та аркові балкони створюють, разом із моїми масштабними фотозонами, неповторну атмосферу.

Величезна гойдалка в невагомих пір’їнках для справжніх Янголів, яскрава квіткова поляна з двометровим водоспадом, таємнича стежинка, розлоге дерево та Чеширський кіт, що причаївся на ньому, об’ємні бусини, що просипались зі скрині, справжній міні лабіринт, шахові фігури у ріст людини й величезне, пухнасте дерево-серце, що червоніше червоного, сходинки у невагомі ледь рожеві хмаринки та безліч менш масштабних зон із власним інтер’єром.

Але все, що майже готово, забирає найбільше часу. Вечірка має бути ідеальною та безпечною. У планах — величезні мильні бульбашки з різноколірним димом всередині, що мають повільно перекочуватись серед стилізованих алей у залах. З ними — найбільше проблем.

Софія та декілька волонтерів прийшли на допомогу, і це просто чудово. Без неї все було у два рази повільніше. Хоча мені й без того важко бігати у сукні й на підборах на склад на п’ятому поверсі. Це жахливо не зручно, але я звикаю. Хочу довести собі, що теж не промах на фоні цих офісних курок, які спускаються до зали чи то на приготування подивитись, чи вкотре обмити мені кісточки. Тому, як каже Валентинка, я у повній комплектації.

Залою прогулюється Борис Миколайович і безсоромно свердлить мене очима:

— Ольго Михайлівно, ви чарівна.

— Дякую, — ніяковію, як підліток.

— Працюєте зранку без перерви, — блискає білосніжними зубами. — Пропоную скласти мені компанію.

— Куди?

— Запрошую вас на каву, Ольго.

О! Кинуло у жар. Слухняно йду за ним, в думках рахуючи кількість відкритих ротів навкруг нас.

Проходимо біля Оперного Театру в парк Пале-Рояль[1]. Затишна місцина трохи заспокоює тремтіння. З ресторанів лунає різна, але тиха музика, пахне кавою, випічкою і барбекю. Хребтом відчуваю, що кава — лише привід для чогось менш приємного.

— Ольго, як вам роль нареченої мого сина? — спокійно запитує Борис, щойно офіціантка відійшла від нашого столика.

— Ви про що? — благаю всі відомі сили, щоб тональний крем хоч трохи приховав червоні щоки.

— Дівчинко, мій хлопець жодного разу не витрачав стільки часу на прогулянки, плавання та просте спілкування з кимось. Навіть з Олександром.

— Нічого незвичного… — намагаюсь угадувати відповіді, щоб не порушити правил гри.

— Ви провели разом достатньо часу, щоб робити висновки.

— Борисе Миколайовичу, я не розумію ваших натяків, тому просто питайте, що цікавить.

— Я радий, що ти з’явилась у його… У нашому житті. Коли ми вперше зустрілись, я з жахом уявляв, як боляче він може зробити тобі. Заборонив підходити, навіть дивитись у твою сторону. А син натомість запропонував відректися від фонду, ніж від тебе. І, здається, це його перше вдале необдумане рішення.

— Він не схожий на невдаху.

— Не схожий, бо навчився швидко виправляти помилки. Ось тільки методи іноді жорсткі.

— Такі ж, як і обставини навколо нього.

Борис підіймає кутики рота догори, сидить такий замріяний, наче… Закохався. Я здригаюсь від цієї думки й вперто вивчаю скатертину на столі. Борис продовжує:

— У мене обмаль часу тому… Ольго, ти ідеальна дівчина для сина, і я неабияк радітиму вашим заручинам.

Страх здавив горло. У голові ті таргани, що тупі, прокручують почуте на повторі. Чашка з кавою ковзає у вологих долонях. Відсовую її далі на стіл.

— Я… Ми не плануємо такого.

— Ти, може, й не плануєш, а от Дмитро... — чоловік перевів погляд на фонтанчик у центрі парку, — це незвична для нього поведінка. Я радий, дуже радий такому вибору. Я завжди підтримуватиму тебе, Ольго, і не дозволю ображати.

— Стоп, заждіть. Ми просто відпочили й все …

Трясця! Домовленість!

— Маю на увазі, разом відпочили й все…

— А вчора? Він з тобою був?

— Угу, — ховаю носа у чашці.

— Який час?

— Ну… Я маю розповідати, чим ми займались? Це допит? Ми дорослі люди…

Борис мружиться, відпиває кави. Від сорому хочу сховатись під цей столик. Наче брешу рідному батькові. Стискаю коліна, щоб вгамувати тряску. Я боюсь підставити свого Бойка.

— Трохи швидко все закрутилось, так? — Борис просто насолоджується моєю ніяковістю і рум’янцем.

— Так.

— Дмитро гірше сірника, — чоловік переводить подих. — Мені потрібно позбутись керування фондом до входження в обов’язки депутата. На свою несерйозну дружину я не можу розраховувати. Тільки син, а він бере принципами, що дуже не доречно. Ти допоможеш йому триматись вірного шляху.