Глава 26

Після сніданку ми гуляємо біля моря. Без слів, без здогадок, навіть без палких обіймів. Просто тримаючись за руки, як підлітки на першому побаченні, йдемо по піску, колупаючи взуттям мушлі. Бойко розпитує про мої вподобання. Супиться, коли кажу, що люблю прогулянки міськими парками. Він такий звичайний, безтурботний, щиро сміється і сором’язливо розповідає про свою нову мрію — аквапарк у Коблево.

— Чому знову Коблево?

— Якомога далі від батька, — кусає вуста і стискає руку міцніше.

— А як же комплекс відпочинку?

— Я не чіпатиму твого тата, — запнувся і зітхнув: — Сподіваюсь, що зробив правильний вибір. Час покаже.

Оце новина! Цікаво б знати, чому Дмитро подобрішав, а ще хочу запитати про його маму, але боюсь наполохати ніжну довіру, тому просто вкотре обіймаю. Він підхоплює за сідниці, носом лоскочить шию та бубонить: «Все тобі хочеться знати». Я сміюсь та викручуюсь, промовляючи:

— Я тебе хочу взнати.

— Ой, справді? — опускає на пісок і йде далі: — Розпитуючи про справи? Знову Єва прохала, так?

— Ні! Я боюсь запитувати про особисте. До чого тут Єва? Я з тобою у команді, — злюсь, аж кулаки стискаю.

Бойко змірює поглядом, потім розглядає щось у морі й видихає слова:

— До відвертих розмов я дійсно не готовий.

— Ну ось бачиш! Кричав би мені тут... — дорікаю.

— Я завжди стримуюсь поряд із тобою! Навіть трохи звик вже до цього.

— Ти мені довіряєш?

Хлопець знову дивиться у море і посміхається. Враз його відповідь стала дуже важливою для мене. Наче маю дізнатись, чи вистачить мені сил до кінця гри. Я повторюю запитання:

— Бойко, ти мені довіря…

— Ні! — гаркнув. — Ти щось приховуєш. Ти вже налякана!

Хапає в обійми. Трясця, я дійсно тремчу у його руках.

— Можливо, це почуття, а не твої підозри... — випалюю.

— Олюню, ти закохалась? — стискає підборіддя, задовольняючи самовпевненість.

Я складаю вуста бантиком і примружуюсь. Бойко хапає той бантик і завзято смакує. За мить відчуваю животом його запал і зовсім не хочу зупинятись.

Націлувавшись до болю, хлопець шепотить у щоку:

— Я ввечері заїду по тебе.

— Ні... Потрібен відпочинок, а потім підготовка до вечірки.

— Обіцяю бути ніжним.

Я невдоволено фиркаю:

— Та навіщо їхати в такому разі?

— Ох, мала, це ти даремно, — хижо сичить і добряче ляскає по сідницях.

Йдемо до авто. Дмитро згадує про якийсь класний магазин одягу і пропонує негайно туди з’їздити. Я слухняно йду за ним, подумки прощаючись із лагідним морем. Мабуть, це найкраща наша прогулянка. Я так хочу ще безліч таких же…

Улюблений магазин Бойка це двоповерхова студія, де не покупці розглядають одяг, а він перед ними пурхає у руках консультантів. Я не люблю надмірну увагу, тому потік запитань від консультанток спровокував у мене німий ступор та бажання забратися звідти якнайскоріше.

Дмитро вислухав мої благання і, підхопивши за руку, повів у довгі ряди, жестом розганяючи охочих допомогти. Він обрав декілька суконь і наказав йти приміряти.

Я вирішила, що так навіть краще, бо, по-перше, він обирає те, що йому подобається, а по-друге, це проведений з ним час. Бойко весь час дивується:

— Ти ж не можеш бути настільки ідеальною. Не скандалиш, не пліткуєш, слухняна та ще не любиш бродіння по магазинах.

— Мені подобаються онлайн-покупки й до того ж я інтроверт. Так що… Таки ідеальна, Дмитре Борисовичу.

Бойко блиснув хтивим поглядом з-під брів і без сорому цілує у шию, ковзаючи руками під одягом. Намагаюсь зупинити його, бо навкруг же купа людей. Мене рятує мереживний комплектик, що привернув увагу хлопця. Невагома тканина без рятівних візерунків, що мали б хоч трохи приховати принади. Дмитро обирає дві різні моделі, однаково до безумства сексуальні. Розтягує тканину, доки та не затріщала під його пальцями. Це викликало у хлопця вибух хтивості, й він збуджено протягує: «Чудово».

— Ти збираєшся придбати їх для того, щоб потім розірвати?

— На тобі розірвати, дорогенька.

Я звернула увагу на не менш безумну ціну і ледь мотнула головою в знак повного нерозуміння таких витрат. Бойко аргументує:

— А якого біса я працюю з п’ятої ранку щодня?

— Щоб купувати дорогезне мереживо і потім його псувати…

— Точно! — повністю задоволений собою, йде до каси.

Мені здається, я ніколи не зрозумію хід його думок.

Що ближче під’їжджаємо до дому батьків, то дужче Бойко супиться.

Прошу зупинити, не доїжджаючи до воріт, бо там стоять тато й Назар В’ячеславович.

Бойко слухається, проте вибухає невдоволенням:

— Чому я маю боятись його?! Мені байдуже! Я взагалі не хотів сюди їхати.