Глава 25

Прокидаюсь від різкого звуку в колонці ноутбука. Скручуюсь калачиком під теплою ковдрою.

— Вибач, вибач, маленька, — Дмитро муркотить в обличчя і цілує, аж доки не вибачаю, бо не відстане ж.

В кімнаті м’яке світло від лампи на тумбі. Бойко сидить і хтиво розглядає. За вікном ще темно.

— Це коли ж ти прокинувся?

— Нещодавно. Потрібно дещо переглянути. — Подає мені гарячу каву.

— Ммм... Яка смачна і тепла. Майже встигла?

— Так. А я, здається, переглядатиму запис, — впивається зубами у моє плече.

— Нііі… Я спати хочу.

— Не можу стримуватись, коли ти така беззахисна, — повільно втягує повітря біля моєї шиї. — Пахнеш спокусою. Хочу робити тобі до болю приємно, ідеальна мріє…

Не можу опиратись, тому цей нахаба без проблем отримує моє тепленьке тіло, скинувши ковдру на підлогу. Насолоджуюсь солодким ранком, аж поки не узріла кляту картину у дзеркалах на стелі.

— Ох, ти ж… Це занадто! — підстрибнула під збудженим до межі хлопцем. Він нависає і супиться. Потім дивиться на стелю і знову, сміючись, на мене.

— Тобі сподобається, розслабся.

— Навряд. Я не хочу спостерігати, — не знаю, куди тепер подіти погляд. — Мені...

— Ану ж бо... Скажи моє улюблене, — він в очікувані.

Ми одночасно промовляємо: «Соромно». Бойко вишкіряється у шию, а я витріщаюсь на його сідниці у дзеркалі. Ох, ну що за нестерпна людина.

— Просто отримуй задоволення. Ну ж бо, довірся, — обережно обціловує шию, — тобі сподобається, обіцяю.

Голосно зітхаю, намагаючись повернутись у стан до відкриття цього виду перед очима. Бойко вміло допомагає. Він наче грає мелодію на моєму тілі, ідеально знає кожний наступний дотик, що провокує захват. І я поволі звикаю до обставин і навіть ловлю себе на думці, що мені дійсно починає подобатись спостерігати за хлопцем, який повільно спускається до паху.

Через деякий час, запинаючись від насолоди, викрикую улюблене прізвище.

Бойко влягається зверху, збиваючи шалене дихання. Бубоню, бо несила навіть говорити:

— Мені потрібен кисень. Це обов’язковий ритуал?

— Я — твій кисень. І я люблю відчувати твою втому, тому тихо.

Кладе голову на подушку і накриває обличчя плечем.

— Чудово, — фиркаю.

Він підхоплює:

— Я доклав максимум зусиль.

— Я бачила, молодець.

За мить ми регочимо, як ненормальні, й, обійнявшись, засинаємо.

Знову клятий телефон. Намагаюсь дотягнутись до нього, але хлопець не випускає з обіймів, гарчить і закидає важку ногу. Е, ні, дорогенький, покомандував і досить.

— Відпусти, бо більше не залишусь, навіть якщо ридатимеш, як дівчинка, — єхидствую.

Дмитро лупає на мене і ледь стримує сміх:

— Шантажуєш? Наслідків не боїшся?

— Ні. Поцілунком довела вчора. Взагалі-то, я єдинорогів не боюсь.

— Зміюка мала! — кидається на мене і лоскочить до сліз.

Телефон вкотре дзинчить. Дмитро підривається зі словами: «Хто ж там такий сміливий!», але враз байдужіє і тицяє мені пристрій. На екрані — виклик від тата. Приймаю дзвінок, але не встигаю навіть привітатись, бо на мене ллється словесний фонтан докорів та погроз. Виявляється, батько взнав, що я у Дмитра ночую. Ох, слухати мені тепер.

Швиденько збираємось, бо сніданок вже чекає у Дмитровому ресторані.

Я одночасно вислуховую палку промову щодо непридбаних речей, які мали б бути вже у квартирі, й намагаюсь виправдатись:

— Навіщо купувати, якщо невдовзі наша домовленість припиниться?

— Чому?

Він так щиро здивувався, що я на мить повірила у реальність наших відносин.

— Я не планую розривати стосунки з тобою, навпаки…

— Розривати стосунки? — ошелешено повторила.

Здалось, що у Дмитра з’явився рум’янець на обличчі. Він миттю зігнувся над шнурками.

— А як же твій Янгол з ластівками?

— Янгол, як і має бути, завжди поряд зі мною, — насуплений дивиться на мене.

— Отже...

— Отже, виходь мерщій, я вже зголоднів, — бубонить скоромовкою, але досить люто стріляє каро-зеленим вогнем.

Біля вхідних згадую:

— Фотоапарат!

Дмитро мовчки дістає його з шафи, що біля входу і подає. Я знітилась:

— Все. Немає більше причин приїздити сюди.

І перш ніж розумію, що це було зайвим, він вириває фотоапарат з рук і злісно закидає назад у шафу.

— Ні! Я пожартувала. Поверни, Бойко!

Він штовхає до ліфта.

— Це ж жарт, ну чого ти...