Глава 24

Я насолоджуюсь сіро-зеленими хвилями, сидячи в обіймах свого відчаю. Він спокійний, теплий та до жаху рідний. Здригаюсь від цієї думки й міцно заплющуюсь.

— Замерзла, Олюнь? — Дмитро вмить реагує.

— Так, — брешу і ховаю ніс йому у шию.

— Зажди хвилинку.

Бойко йде, і за мить яхта м’яко повертає ніс до берега. Трохи сумно від того, але вже вечоріє і море зовсім не лагідне. Дмитро закутує мене у свою куртку і шепотить:

— Невдовзі будемо вдома, і я тебе гарненько зігрію.

Вперше бачу хлопця таким спокійним, навіть трохи сонним. Він так ліниво розмовляє та рухається, що моє тіло теж розслаблюється.

Причалюємо до Ланжерону[1], швидко прощаємось із капітаном і направляємось вгору, через Трасу Здоров’я, до квартири Дмитра. Мені страшно, я звикаю до нього.

— Я краще додому, — смикаю руку, але марно.

— Ні. Ти — до мене.

— Наступним разом. Сьогодні треба до батьків, — наполягаю.

Дмитро переминається з ноги на ногу і не відпускає моєї руки. Дивиться з-під брів роздратовано-жалісним поглядом. Потім набрав повні груди повітря і видихнув слова:

— Залишся зі мною. Я прошу.

— Що таке, Бойко, боїшся йти додому один? — кепкую і чекаю його саркастичного жарту.

— Так, боюсь. Без тебе холодно у ліжку.

Він супиться, жує верхню губу, що та аж побагровіла, і дихає ривками. Я хочу, щоб він був байдужим, так краще для нас обох, а натомість Дмитро розтирає пальцем мої кісточки на руці. Куди зник його егоїзм та самовпевненість?! У мене нутрощі скручує...

— То ти використовуєш мене як снодійне? — реально не відчуваю свого тіла. У вухах гул, навкруг зникли звуки та кольори. Тільки його очі сумні та блискучі.

— Скоріше як панацею, — шепотить і ховає погляд.

Гаряча хвиля вдарила у груди й розтіклась тілом. Непомітно обтираю спітнілу долоню об стегно й обіймаю його руку.

Далі йдемо мовчки, хлопець іноді ледь чутно зітхає та міцніше стискає мою руку. Виходить повноцінна неспішна прогулянка.

— Дякую за чудову морську прогулянку. І морський обід, — усміхаюсь, дивлячись собі під ноги, тому не зупинилась разом з Дмитром, а тільки після того, як сіпонулась рука.

Бойко перелякано лупає, між брів у нього з’явилась біла смужка. Бубонить: «Будь ласка» — і йде далі, поглядаючи на мене скоса.

Я не витримую:

— Що дивного?

— Ти — цілковита дивина, — миттю відповідає.

— Звичайна ввічливість, — знизую плечима.

— Так, можливо, — розтирає чоло, а потім зупинився: — Я, вочевидь, не звик.

— Та годі! Не вірю, що тобі не знайома ввічливість.

— Я не про це.

— А про що? Поясни.

Але Бойко стиснув вуста й обійняв за плечі.

Щойно замкнулись вхідні двері квартири, як він полегшено видихнув, наче нарешті скинув тісне взуття. Нетерпляче стягнув светр, а потім теж саме зробив з моїм одягом, залишивши нас в штанях.

У квартирі темно. Він стоїть наді мною, ледь торкаючись пальцями волосся. Потім відходить на крок і розглядає. Я ніяковію і пошепки запитую:

— Що сталось?

— Ти неймовірна…

Я радію, що темно, бо не можу приховати задоволення від почутого. Спокійно чекаю наступних дій. Я звикла до його непередбачуваності?  

Він підхоплює та всаджує на пояс, неспішно цілуючи груди. Йде до ванної й вмикає світло (точкові ліхтарики навколо дзеркала ледь освітлюють кімнату), потім саджає на стіл перед великим прямокутним дзеркалом і підіймається цілунками до шиї. Бойко уважно розглядає ліву ключицю, потираючи її пальцем, і важко зітхає. Я уважно слідкую за його пальцями:

— Що тобі не дає спокою?

— Ластівок не вистачає…

Тіло пронизує пекучий імпульс. Мимоволі затримую дихання, аж доки всередині не починає все горіти. Знала, що небезпечно залишатися із ним. Навіщо було йти сюди?!

— Мені не комфортно, коли ти...

— Згадую про неї?

Намагаюсь впевнено і сердито дивитись йому в очі. Бойко гладить великим пальцем мої губи й шепотить:

— Ти тільки скажи… Чи просто натякни, що розумієш, про що я...

— Не знаю… — хочу злізти зі столу. Але хлопець припав до мене і, наче у маренні, бубонить:

— Я не можу відчувати теж саме ще раз, це повинна бути ти, тільки ластівок нема і все, можливо, ти не пам’ятаєш, так само як і я, але ж… Якби я хоч ім’я знав.

— Досить, будь ласка, відпусти мене.

Хочу вивільнитись з його обіймів, але він хапає голову і тисне чолом на чоло:

— Тихо-тихо, вибач. Все гаразд. Я не згадуватиму, вибач.

Боляче цілує, відступає, аби розщібнути пасок. Страх і збудження змагаються між собою, змушують задихатись і розводити ноги. Дмитро лякає безумством і полонить хіттю. Обертає спиною до себе, вдавлює у тумбу та стискає моє підборіддя. Я спостерігаю за ним у зображенні, а він за мною. Бойко грубий до болю. Вочевидь, це його спосіб довести свою невразливість.