Глава 23

Я переполохала всіх собак на вулиці, доки пробігла необхідний кілометраж. Біль у ногах нестерпний! Може, перейти до розпорядку дня, як наголошує мама? Принаймні потрібно спробувати. Поглядаю на подвір’я Назара В’ячеславовича, чи не біжить він назустріч у спідньому, викрикуючи на всю вулицю про геніальність моїх текстів. Хах... Краще націлити фантазію на створення фотозон, бо потім не знатиму, за що хапатись. А ще я зовсім забула про волонтерство.

Телефоную Софії, вона одразу сповіщає про необхідну допомогу у денному центрі. Отже, після сніданку відвідаю «Другий шанс».

Ранкова трапеза виявилась важким випробовуванням. Батько насуплений, мати співчутливо поглядає на мене. Мабуть, саме так почуваєшся, коли повертаєшся зі шкільної дискотеки не зовсім тверезою. Я можу тільки здогадуватись. А от що вживати, коли давишся відчаєм та страхом, будь ласка, розпишу по пунктиках.

У волонтерському центрі без змін. Тільки декілька нових сімей, яких обставини залишили на вулиці. Софія розпитує буквально про все, від того не комфортно. Сподіваюсь побачити його. Софія каже, що у Бойка новий бізнес і він зв’язався з бандитами, бо все частіше їздить зі зброєю. Звідки? Звідки вона це все знає?! Це не волонтерка, а знахідка для партизанів. Вона завжди все, абсолютно все знає. Варто з’явитись комусь новому в її оточенні, і вуаля, через день Софія знає всю біографію цієї людини, аж до дівочого прізвища матері.

Ввечері вдома готую деякі елементи стендів для фотозон. Більшість матеріалу знаходиться в офісі, і реально потрібні кошти на оформлення, от тільки я боюсь навіть думати про той офіс.

З фотографами теж поталанило, більшість погодились працювати з фондом і запропонували свої пропозиції щодо подарункових сертифікатів.

Телефонувати Дмитру не має причин, залишається задовольнятись оновленнями в його інстаграмі. Сьогодні це фото, на якому він та Саня стоять біля чорних спортивних мотоциклів. Дмитро в шкіряному костюмі. Шолом висить на руці, а його волосся… Ммм… Скуйовджене, і я майже відчуваю його м’якість пальцями. Раптове бажання пронизує тілом, і ноги стискаються ножицями.

Невгамовний... Йому в авто швидкості не досить? Хоча його шалена швидкість мені більше ніж подобається. Усміхаюсь сама до себе. Ну гаразд, вмовив. Торкаюсь вподобайки і гортаю коментарі.

«Ідеальний» — від Зайки, «Гроза байкерів» і вогники — від світловолосої пані. Хто така? Декілька маніпуляцій між акаунтами… Фото зі спільної прогулянки... Оууу... Так Дмитро був свідком на нещодавньому весіллі Сані, а ця дама — свідок зі сторони нареченої. Гортаю її фото. Ого! Фото надто гарячі як для свідків, але з Дмитром, мабуть, по-іншому неможливо. Оце він бабій! І я теж у нього на гачку. Еее, ні. Повертаюсь до фото і видаляю вподобайку. Без мого серця вистачить.

Гортаю далі. Хлопець активно заповнює свою інстаграмну сторінку. Вчорашнє фото здалось надто знайомим. Світанок з його ліжка-балкону, темний силует дівчини, що лежить спиною до фотографа, і підпис «my personal The Sun»[1]. Руки затремтіли. Ні... Ні... Дмитро Бойко не фотографував би мене сплячу і тим паче не викладав би на огляд його численних підписниць. Ні, неможливо. Я методично повторюю: «Цей хлопець не для таких, як ти» — і таки допомагає.

Засинаю під «The Hardkiss» «Мелодія». Попереду тиждень одиноких дитячих сердець. Тисну на навушники, вбираючи кожне слово і звук. Відвідувати в обідній час… Це не важко... Я зроблю щось корисне для нього…

Весь тиждень через день поїздка до притулку, а після — прогулянка відкритим морем. Навчилась уникати екскурсій та знайомств з дітьми. Я змогла!

У вільні дні їзджу до офісу і створюю один за одним стенди для фотозон. Спочатку було важко навіть дихати офісним повітрям, а потім виявилось, що дівчина на ресепшні цілком нормальна, і ми навіть взяли за звичку пити каву в обідній час. Вона звертається тільки офіційно і тільки на «ви», хоча ми однолітки. Мої прохання не діють, злісне розпорядження Дмитра Борисовича виявилось сильнішим. Особливо після звільнення двох співробітниць за паління у вбиральні.

Яна виконує всі прохання, тому я весь час знаходжусь в просторому кабінеті, а вона бігає по офісу. Жодного разу не зустріла Дмитра, це дратує. Єва Олегівна заходить більше розпитати про пасинка, аніж подивитись на хід роботи чи поцікавитись моїми переживаннями. Остаточно переконалась, що про благодійність у офісі говорять тоді, коли озвучують форму організації.

З кожним новим стендом у кабінеті тіснішає. Потрібно негайно кудись їх складати. Але телефонувати Бойкові першою не хочу, як і запитували про таке у Єви. Вона — офісний працівник, а мій хлопчик — власник цього фонду. Йому і вирішувати.

За тиждень відвідала всі притулки, втратила десь значок з капоту Skoda і отримала всього один штраф. Я собою задоволена. Стою у черзі на морську прогулянку, сповіщаю Бойка про необхідність зустрітись.

Дмитро, отримавши сповіщення, за мить миготить викликом на екрані телефону.

— Просив же дзвонити, а не десять сповіщень по одному слову в кожному!

— І я рада тебе чути. Коли будеш в офісі?

— Навіщо офіс? Я через п’ятнадцять хвилин під’їду.

— А ти знаєш, де я?

Чую самовдоволений смішок:

— Завжди, мала.

Він роз’єднує зв’язок, а я рота роззявила. Він таки слідкує за мною, гад! Я обертаюсь. Люди в черзі по інерції і собі оглядаються. Не можу втримати усмішку. Я страшенно хочу його побачити.