Глава 22

Смачна вечеря з батьками та Назаром В’ячеславовичем зняла напругу. Ми спілкуємось на тривіальні теми, жартуємо, п’ємо какао з зефіром. Наш гість наполягає на ознайомленні з рукописами, бо надто багато чув про них. Від однієї думки про його думку мені бракує кисню! Я червонію, щулюсь, але під загальним натиском йду до кімнати за матеріалом.

Дістаю, не вмикаючи світла, стоси тек. Ті, що старіші, з великим чорним надписом «СПРАВА №». Я не можу їх показати, це як оголити душу, а вона у мене зіпсована. Тому, напевне, й написати нічого не можу на тверезу голову. До того ж потрібно виокремити з загальної купи «хмільні» записи з Києва.

Сиджу на ліжку і ковтаю сльози. В кімнату прослизає мама. Вона сідає поряд моїх ніг на підлогу. Одразу теплішає.

— Ма, навіщо ти без мого дозволу розповіла про цю писанину?

— Ти талановито пишеш, донечко, спробуй хоча б. Наважся.

— Я вже одного разу наважилась.

Згадую ніч, коли Валентина отак вмовляла на поїздку у Коблево, а не сидіти у чотирьох стінах. Подруга обіцяла, що нам точно буде, що згадувати. Що ж… Не збрехала.

— Я знаю, бачу... — зітхнула. — Я з батьком надто оберігали тебе, але... Сподіваюсь, невдовзі ти зрозумієш, що таке турбота про своє дитя.

Я витріщилась на маму, вона спокійно погладжує мої коліна.

— А це ще до чого? Я не… Мамо, у мене навіть хлопця немає, а ви вже плануєте онуків?

— А твій хлопчик? До речі, розкажи мені, який він?

З чого б це у нас такі розмови почались? Я починаю згадувати всі зустрічі та розмови про Дмитра. Може, сама чогось бовкнула?

— Ма… У чому справа?

— Він схожий на свого тата, так?

— Еее… Ну, так. Я не знаю його матір, тому…

— Дуже схожий. Запальний, вимогливий... З командорським голоском, — кутики маминих вуст потяглись догори.

— Ми не пара. І не можемо бути разом. Надто різні, — так часто повторюю це про себе, що воно звучить майже як правда.

Мама блиснула очима:

— У цьому весь секрет.

— Що ми різні?

— Що тобі, можливо, байдуже, а Бойкам якщо щось закортить, вони отримають це попри здоровий глузд.

— Звідки ти знаєш? І... І взагалі... Що за уявлення про Бойків? Ви знайомі? Наші сім’ї колись товаришували?

Мама підводиться і бере теки. Я відчуваю жар у грудині.

— Ні-ні-ні, розповідай, — кидаюсь до дверей і загороджую прохід.

— Нема чого розповідати. Просто… Не відмовляй собі у насолоді. Ти нічим не обмежена. Не бійся почуттів.

— Та яких почуттів? Я… Немає ніяких почуттів. У нього ще двоє чи троє таких, як я, забавок!

— Не будь забавкою, стань для нього втіхою!

— Ооойй... Мамо!

Я дивлюсь на понуру матір. Завжди спокійна, навіть байдужа до всього навколишнього, вона раптом наголошує мені не відмовлятись від насолоди. Враз штрикнуло під серцем.

— Ма, ти з Борисом... Ви… знайомі?!

— Що ти собі дозволяєш?! — вона вибухнула гнівом і тицьнула теки в живіт, гепнувши за собою дверима.

Знову залишилась зі здогадками. Ні, я не можу уявити, що мама зраджує. До того ж вона, скільки себе пам’ятаю, завжди зі мною. Вдома, на заняттях, просто прогулянки містом. Весь свій час мама присвячувала мені, тому… Але й пристрасті між батьками ніколи не було. Скоріше безмежна повага одне до одного. Вони не обіймаються на людях, тільки іноді мама йде з татом під руку. Ніколи не говорили одне одному слова кохання, а може, тільки при мені. Між батьками тільки скромні цілунки у щічку, і від того мама загорялась рум’янцем. Про яку насолоду може йти мова?

Думаю про можливі наслідки у разі позитивної оцінки Назара. Так, я реально прораховую всі варіанти невдач, що можуть звалитись на мою голову. Навіть такий безглуздий, як, наприклад, вийде друком моя книга, і хтось впізнає по фото на обкладинці книги й розповість пресі, що бачили мене в Коблево зранку, коли померла Еліза Кабо. І Дмитро дізнається…

Ох, зупинись, параноя, я не хочу в психлікарню… Моя писанина — нікчемна.

Волочу ноги у кухню. Професор оглядає теки, наче старовинні рукописи. Потім дістає окуляри з прегарного золотистого футляра. Вмить я згадую, що не перебрала записи. Підстрибую до чоловіка і швиденько висмикую пальцями теки, залишаючи йому переважно старі, а останні міцно тисну до грудей.

— Ольго, я хотів би все переглянути. Не соромтесь. Крім мене їх ніхто не читатиме, — він дивиться поверх окулярів.

— Та мені й вас достатньо.

— Олю! — мама наголошує на моїй невихованості.

— Вибачте, Назаре В’ячеславовичу, але — ні. Можливо, потім наважусь, — нервово хихикнула і спалахнула рум’янцем від хвилювання. Я навіть не пам’ятаю, що писала в Києві, про кого. Потрібно негайно перечитати.

— Що ж, рідкісний діамант завжди найкраще захований. А я вже знаю місце розташування, тому не наполягатиму, — він усміхається і приймається до читання.