Глава 21

Ми у готельному номері. Я лежу на його гарячих грудях. Вібрація дзвінка змушує зіщулитись від очікування. Горло блокують спазми, я не можу вдихнути, важкість у грудях наростає і душить, душить, душить... Я знаю, що буде далі, тіло кам’яніє від жаху і... розумію, що вібрація реальна. Це телефон Дмитра на підлозі! Хух…

Він спить. Цілую кожну з п’яти ластівок на ключиці, цілую колючу щічку. Йому байдуже. Підіймаю обережно телефон, 9:30 і п’ять пропущених. Мабуть, щось важливе. Знову виклик на екрані. Я шепочу на вушко, щоб прокидався, потім голосніше. Дмитро бубонить, загортає в обійми й спить далі.

— Тобі телефонують, — голосно промовляю. Дмитро затих, а потім відсахнувся від мене: — Те-ле-фон, пане Бойко.

Тицяю у руки слухавку, він лається хрипом і нарешті відповідає. Розмова коротка. Я підводжусь і змірюю його поглядом:

— Чого ти так довго спиш?

Бойко дивиться на екран телефону, знову лається і всідається на ліжку, спустивши ноги на підлогу. Мружиться на мене:

— Олю, зараза ти… Я після відкриття у Коблево до вчора не вживав, — підводиться і нависає наді мною: — От що з тобою зробити?

Намагаюсь бути серйозною, проте хихотіння зупинити не можу. Він спокійно спостерігає:

— Я важливу угоду проспав. Компенсуєш?

— Так, — ковтаю сміх. — Вам, пане Бойко, у ліжку чи десь на інших меблях компенсацію організувати?

Він і сам вже сміється та ловить в обійми:

— Я складу список по пунктиках, — впивається зубами у шию, а потім сипле дрібними цілунками.

Пропоную сніданок.

— Тільки швидко готуй... І смачно, — йде до ванної.

Бойко у своєму репертуарі.

Думаю перед відчиненим холодильником, чим годувати ресторанного гурмана. Згадую про заморожені домашні вареники й усміхаюсь, дякуючи мамі в уяві.

Спостерігаю за блідими роздутими боками у каструлі й розмовляю з татом. Він просить приїхати на декілька днів додому, бо страшенно сумує. Я обіцяю переїхати до батьківського дому на декілька тижнів. Ми звично прощаємось цьомиками, і я помічаю Бойка у дверях. Він прислухався до розмови.

— Татова донечка?

— І мамина. Що тут незвичайного?

Він мугикнув про себе. Бойко в рушнику, вологий та пахучий, проходить на кухню. Ловить за талію, щоб поцілувати, але в мене перед очима темноволоса Зайка, тому викручуюсь, як можу, натякаючи на його вчорашню подружку. Його збуджує ревнивість, тому, боляче скрутивши в обіймах, він нахабно отримує бажаний поцілунок.

Хлопець радий сніданку, як дитина:

— Я домашньої кухні взагалі не знаю, тому для тебе це великий плюс. Сама готувала?

Невдоволено фиркаю... І трохи запинаюсь у відповіді:

— Н-ні, мама... Але я теж вмію.

— Хотіла збрехати? — швидко підводиться і з набитим ротом цілує у щоку.

— Так...

— Обожнюю твою щирість, — повертається за стіл.

— У кожній дівчині є щось, так? І кожну ти обожнюєш. Не втомлює? — не впевнена, чи можу ставити такі запитання.

— Ні. Я вмію розставляти пріоритети, — змірює з ніг до голови. — Тобі потрібно бути менш ревнивою.

— І що з того буде?

— Отримаєш весь мій вільний час.

Я ледь повела бровою, не відводячи погляду від його блискучих очей. Теж мені джек-пот… Бойко криво усміхнувся і прошепотів:

— Ти ж поза конкуренцією.

— І як доказ — твоє улюблене авто, — відійшла вбік, даючи можливість хлопцеві гарненько виглянути у вікно. — Вночі я була надзвичайно пріоритетною, так?

Неквапливо підходить до вікна і вибухає у лайці. Кидається у кімнату, на ходу натягує джинси й ледь уміщається у двері.

Ще б пак. Навпроти балкону стоїть його улюблениця BMW з розбитою фарою, висячим бампером та відчиненими навстіж дверцятами водія. Це ж потрібно було так поспішати до мене…

Ще пів години Дмитро лається, дзвонить комусь та хапається за серце. І врешті-решт робить висновок, що мене одної вистачає з надлишком для його вразливої нервової системи.

У вуста погрожує пізніше розібратись зі мною за всі сюрпризи та йде, а я швиденько почала збиратись до дитячого притулку.

Дві години в дорозі по місту. Жовтень остаточно розфарбував яскравими відтінками Перлину біля моря. У кожному скверику, кожному парку, що зустрічається на шляху, гуляє безліч люду. Обіцяю собі прогулянку на березі моря після справ. Хочеться знову писати оповідання, продовжувати початі зо два роки тому історії, можливо, я друкувалась би, матеріалу назбиралось повна тумба.

Пам’ятаю тепле відчуття схвильованості, що складало майже 90% моєї сутності, коли домовилась про зустріч з редактором. Страху не було. Ні. Я в той час ще погано розуміла це відчуття. Навпаки — приємне очікування чудових змін у житті, усвідомлення, що є можливість жити так, як мріяла у дитинстві, бути тим, ким дійсно хотілось, а не слідувати обов’язкам, правилам та цінним батьківським порадам. Але зустрічі з редактором не відбулось. Я скасувала, стоячи на пероні перед потягом Одеса-Київ. За добу до втечі я дізналась, що означає вбивчо закохатись.