Глава 19

Вдома — тиша. Нарешті. Годину п’ю каву на балконі. Думки втомили. Йти далі чи просто звернути? Репортаж в будь-якому випадку потрібен. А «Другий Шанс» навіщо? Така атмосфера не для мене, там всі доброзичливі вороги. Жах.

Дзвінок. Бойко. Видихаю у слухавку:

— Так..

— Ти чому поїхала?

— Я вдома все зроблю.

— Я не дозволяв.

— Не наказуй, — перебиваю доти, доки він не замовк: — Я не працюватиму у вашій організації. Виконаю те, за що вже взялась, і все.

— Ти мені потрібна. Ти відволікаєш батька і цим дуже допомагаєш. Він просив дати спокій, але я відмовився і тепер залежу ще й від тебе. Не розумію, чому ти така важлива для нього.

Мовчимо. Чую, як вимірює кроками приміщення, потім додає:

— Я хотів би сховати тебе від усіх, як найдорожчий скарб, але це перетворилось на чергову мрію, — так важко видихнув, що я відчула фізично цей подих на собі. — Працюй, як тобі зручно. Що з притулками?

У мене сльози в очах. Шепочу, щоб він не чув тремтіння у голосі:

— Вишлю на пошту список. Завтра перша поїздка?

— Так. Я пришлю водія.

— Я сама.

— В такому разі, спочатку в офіс — візьмеш супровідні документи, а потім вже їдь.

Погоджуюсь, він обриває зв’язок.

Ще одна кава і ще одна година на балконі. «Не закохуйся, Олю», — повторюю його слова. Потрібно швидше повернути хлопцю «Мрію», закінчити репортаж, отримати роботу і... Піти на побачення з Русланом. Оце нормальне життя буде. Бойки мені не по зубах.

Поки розбираю маршрути до притулків, думаю, навіщо поїхала не дочекавшись. Йому, мабуть, боляче було. А ще я десь бачила ту червону Аudi…

Відсилаю листа Дмитру та нишпорю в інстаграмі. Так! Ось, де бачила. Підписниця Дмитра сидить на капоті Аudi. «Плохая Зайка»… Гмм... Відчуваю хребтом, що не потрібно гортати її фотографії, але ті, які сопливі з тарганів, вперто шукають причину постраждати.

Причин знайшлось декілька. Одна у ліжку, де видно тільки його тату фенікса, друга у клубі, але Бойко сховав обличчя за цигарковим димом, і ще декілька з його рукою на її принадах.

Що ж… Так навіть краще. Сліз немає. Злість є. І бажання випити…

Я не хочу робити йому боляче. Ні. Бойко надто глибоко забрався під шкіру. Моє вразливе місце? Ні-ні. Я боюсь минулого.

Розмовляю з мамою. Домовились на вечерю. А поки що гаряча ванна та маска для волосся, бо чоловічий шампунь це жах якийсь.

Вже у ванній розмовляю з Валентиною. Вона посварилась з Денисом і їй вкрай потрібно піти до клубу. Я прошу, молю, благаю, не діє — треба, щоб він розізлився. Ох... Домовляємось зустрітись у неї.

Телефоную мамі, прошу пробачення і відкладаю вечерю на завтра. Так соромно...

Переміряла всі сукні. Після офісу хочу переконатись, що я теж можу нормально виглядати. Тому коротка шовкова сукенка на бретелях, чоботи-панчохи й грайливі завитки. Милуюсь собою у дзеркалі шафи-купе, коли чую стукіт.

У дверях — Бойко, аж рота роззявив. От зараза принесла… Він нахабно проштовхується до коридору і змірює крижаним поглядом. Потім дивиться на свій годинник:

— Час побачень… Так?

— Ні. У мене справи, — як же це в біса по-дурному прозвучало. — Ти чого приїхав?

— Документи привіз, щоб ти завтра великий гак не робила на авто, — злегка хилить голову набік.

Беру з його рук теку і йду до кімнати. Чую вдогін голос:

— Ого, які… Червоні…

Підстрибую впівоберта і бачу злий до чортів погляд Дмитра на Русланових трояндах, що стоять в компанії з його квітами. От цього мені ще не вистачало! Бойко зціпив вуста, і вони перетворились на білу смужку на обличчі. Запитує, киваючи на букет:

— З ним йдеш?

— Ні не з ним. Тому що не люблю таких квітів, — вирішила уникнути наступних запитань.

— А з ким?

Мовчу. Нема чого контролювати! Він підходить так близько, що я відчуваю жар його тіла. Проводить пальцями по жовтих синцях на ключиці. Моє серце зараз вистрибне. Бойко дістає з внутрішньої кишені якусь прикрасу і протягує до моєї шиї руки. Я злякано відступаю і впираюсь у дзеркало.

— Це божевілля якесь. Не бійся, Олю, — шепотить й одягає ланцюжок на шию.

Відчуваю, як маленькі підвіски підстрибують від мого збудження.

— Це краще ніж… — закриває долонею маленькі синці на ключиці.

— Дякую.

Бойко стоїть наді мною, дмухає на чоло жаром. Дивлюсь на розріз сорочки, під шкірою пульсує вена. Дмитро теж хвилюється, але чудово тримається як для нервового хлопця.

Він не рухається, можливо, поцілунок? Я на підборах, тому ледь підіймаюсь навшпиньки, щоб доторкнутись до його губ, і знову опускаюсь.

— Не знімай його, — шепотить.

Обертаюсь до дзеркала і торкаюсь золотого ланцюжка з безліччю маленьких підвісок у вигляді зірочок та місяців. Ох... Яке ж воно миле. Я закушую губу, щоб не розтягнутись в усмішці. Пошепки дякую. Дмитро підхоплює ззаду в обійми й цілує у шию. Здається, він задоволений більше, ніж я.